By 
Нам часто нав’язували думку, що майже 80% українців живуть у поліетнічному середовищі. Інформацію подавали так, що 80% ставали менш важливими, аніж решта 20%, і тому українці повинні постійно кривлятися та пристосовуватися, здійснювати “гармонізацію” відносин.
І ніхто ще жодного разу не сказав навпаки, що такі меншини як росіяни, євреї, болгари, румуни, угорці тощо повинні узгоджувати своє життя на українських землях відповідно до наших цінностей, традицій, інтересів та законів. Як не парадоксально, але ніхто не ставив питання про національну державу, яка має відстоювати інтереси українців.
Абсолютна більшість громадян України (92%) вважають себе етнічними українцями, 6% – росіянами, 1,5% віднесли себе до інших етносів. Про це свідчать дані опитування Центру Разумкова, проведеного в квітні 2017 року.
На думку соціологів, існує тенденція зростання частки респондентів, які ідентифікують себе як етнічних українців, зі зниженням віку опитаних (від 87% серед тих, кому 60 і більше років, до 96% серед тих, кому від 18 до 29 років) і зниження частки етнічних росіян (з 10% до 3%).
Проблема самоідентифікації українців майже визначена, оскільки вона відштовхується від таких критеріїв як український дух, ментальність, українська мова, культура, духовність, приналежність до українських християнських церков. Однак питання ідентифікації решти населення України, що перебуває в полоні чужих ідеологій й досі залишається відкритим.
Ідентифікація українців багато в чому залежить від волі провладної політичної сили та її регіональних підрозділів. Однак політична еліта, на жаль, перманентно ігноруючи національну ідею, самозакохано мантрує регіональні ідентичності, притягуючи сюди невеликий історичний досвід, набутий мешканцями, а більше нав’язаний жителям цих регіонів у процесі історично-попереднього часового проміжку у складі інших держав. На 100% можна визначити регіональну ідентичність в одному із сіл Півдня чи Сходу України, усі жителі якого померли під час Голодомору, а на їхнє місце приїхали люди з, скажімо, Орловської чи Рязанської області.
В’ячеслав Липинський ініціював ідею територіалізму, згідно з якою факт проживання на певній території веде до виникнення своєрідної лояльності й обов’язків щодо країни та її народу, що не зобов’язує поривати зі своїм суспільним середовищем. Очевидно, що він змінив би свою думку, побачивши практику винищення українців, якби не помер у 1931 році.
| Більше про погляди В. Липинського читайте у публікації |
Процеси колективізації, індустріалізації, культурної революції, українізації, міграції тощо вплинули таким чином, що сьогодні ми маємо справу зі специфічним утворенням, яке можна назвати східноукраїнською ідентичністю, що сформована здебільшого на космополітичній основі із благодатним культивуванням всього антиукраїнського, нав’язуванням російських історичних, культурних, духовних цінностей і, насамперед, російської мови.
Шляхом створення і просування у масову свідомість негативних ціннісних образів та чужих українцям ідеалів підривається національна і соціальна стійкість українського суспільства, що жодним чином не сприяє його консолідації.
Чи можна серйозно, без політичної заангажованості говорити про українську політичну націю за відсутності повноцінного інформаційного, культурно-просвітнього, духовного простору, в якому б інтереси українців знайшли своє відображення і реалізацію?
У таких країнах, як США, Німеччина, Японія, Таїланд, Південна Корея та Сінгапур саме націоналізм став рушієм економічного процвітання. Країни, що програли у Другій світовій війні – Німеччина та Японія, зробили різкий стрибок, використовуючи націоналізм і технологічні напрацювання.
На національні почуття французів робив ставку генерал де Голль, проводячи політичні реформи 50-60-х років XX століття.
Польща, провівши громадські акції національної єдності з дотриманням державних і християнських цінностей, змогла стати одним з регіональних східноєвропейських лідерів, залишивши далеко позаду Україну, яка на початку 90-х мала значно кращі стартові умови.
