Некрослав’я

27 березня в Москві зібрався черговий з’їзд організації, яка без зайвої скромності та без жодних обґрунтувань іменує себе “Всесвітнім руським народним собором”. Її номінальний лідер — московський патріарх Кирило — оголосив на цьому багатолюдному зібранні “соборний наказ”, який викликав шок навіть у тієї частини світового конфесійного середовища, яка традиційно симпатизує “духовним пошукам” російських спецслужбістів у рясах.

У документах з’їзду агресію Москви в Україні назвали “священною війною”, у якій РФ протистоїть “сатанізму” та Заходу, що в цей сатанізм “упав”. А ще закликали окупувати всю без винятку територію України, щоб у майбутньому на ній не виникло жодного спротиву путінській імперії. Навіть канцелярія митрополита Онуфрія після цього демаршу вимушена була зробити безпрецедентну заяву про те, що такі “ідеї не можуть бути підтриманими організацією, яка претендує на те, щоб називатися християнською”.

“Що відбувається?” — питають ті добродушні уцерковлені люди, які два останні роки переконували себе та інших, що в російському православ’ї сталося лише прикре тимчасове “потьмарення”. Хоча ми знаємо, що там не потьмарення, а пітьма, яка не розсіюється ще з тих далеких часів, коли послідовники Йосифа Волоцького накинули волосяний зашморг на шию ченця Васіана.

Та й кишеньковий “народний собор” не від учора став трибуною мракобісся. Найвищим адміністратором цієї прицерковної організації є ультрареакційний ректор Російського православного університету ім. Іоанна Богослова Олександр Щіпков. Він — духовне чадо відомого у 90-х роках Дмитрія Дутка, що в одному зі своїх візіонерських писань свідчив про “потойбічну” зустріч Миколи II й Сталіна, під час якої комуністичний диктатор став на коліна перед царем. Саме в середовищі таких візіонерів остаточно сформувалася та синтетична месіанська доктрина, яка в Росії заступила місце візантійського православ’я.

Щіпков, звісно, не такий розпіарений, як Дугін. Але в кремлівських приймальнях він впливовіший за бородатого “геополітика” та вважається солідним ученим. Не Дугін, а професор Щіпков розробив для Путіна “актуальну державницьку ідеологію”. Ту ідеологію, куди й перекочував образ “священної війни”. Щоправда, перекочував він туди не з писань старців, а з радянської пісні, слова якої написав чи то Василь Лебедєв-Кумач, чи то Олександр Боде. Але вся ця ідеологія така — трішки звідси, трішки звідти. Головне, що все насмикане та вкрадене монтується на єдиний доктринальний стрижень. І в його основі зовсім не євангельська історія. І навіть не Старий Заповіт.

Деякі дослідники називають цю глибинну доктринальну основу “державоцентризмом”. Проте язичницьке обожнювання держави та її володаря є далеко не останнім болванчиком з ідеологічної “матрьошки”. Є глибша основа. Це темний північний культ смерті, загорнутої в чорний одяг “матері-батьківщини”, культ вічно неситої і “сирої” могильної землі, що утробно кличе на “священну війну”, а відтак очікує на тіла своїх дітей. На свіжі добрива для нового врожаю.

Історія залишила нам згадки про цивілізації, побудовані навколо культу смерті й загробного життя. Давній Єгипет, цивілізація Бон і міста-держави народу майя не були короткочасними суспільствами-химерами. Вони проіснували довгі століття, залишивши після себе не лише знамениті руїни, але й фундаментальні світоглядні модальності. Наприклад, саме Давній Єгипет подарував нам лінійне векторне відчуття часу (доволі депресивне, сповнене відчуження від майбутнього, а ще одноразовості, кінцевості), яке нині стало домінантним на планеті.

Світовий досвід держав і наддержавних жрецьких корпорацій підтверджує фронтальну можливість історично довгого існування “ахронних цивілізацій смерті”, де головним (проте публічно не маніфестованим) завданням влади є створення суспільного відчуття застиглого, “підкореного”, підконтрольного (а ще інноваційно мертвого, безподієвого та безальтернативного у своїй “даності”) часу. Відчуття “благодатної незмінності” як однієї з умов безперервного насичення  утроби “матері-землі” відпрацьованою плоттю.

Народження нових людей не порушує застиглості, не пробуджує і не звільняє від колискової пітьми. Івашка породив Стєпашку, а цей Стєпашка породив нового Івашку, щоб той породив наступного Стєпашку, батька чергового відважного захисника “матері-землі” Івашки. Імена (доволі одноманітні) у тих північних краях, де знаходиться город Глупов, не позначають суверенності особистості. Лише маркують шматки потенційного добрива.

А ще можемо припустити, що сучасний технічний інструментарій може значно полегшити запуск “некроцентричної каруселі”. Адже мертва, відчужена від людської емпатії та від інстинкту самозбереження техніка є ледь не органічним союзником цивілізації, розгорнутої навколо помсти і смерті. Військова техніка не може наситити земляну утробу собою, але вона примножує людські жертви.

Некроцентризм є привабливим для тих суспільств, де не вітається ініціатива й де заздрісне та залякане населення готове обмежувати свої потреби та мрії в ім’я колективної безвідповідальності та штучної “зрівнялівки”. Таке суспільство орієнтується не на новаторів і дослідників, а саме на “жерців”, які пропонують як наріжні цінності щось “умовно фундаментальне”: від “духовних скреп”, некрогероїки й гендерного традиціоналізму до доктрини “священної війни”, яка має через масову жертовну смерть в окопах і бліндажах вічно вдовольняти “сиру матір-землю”. Себто неозоре хтонічне чудисько з пащею-могилою.

Схрещене з ним православ’я Щіпкова, Кирила й Путіна є безмежно далеким і від євангельського світла, і від вівтарного полум’я Старого Заповіту. Це релігія крові і ґрунту, у якій немає місця ані для гуманності, ані для прогресу. Там є місце лише для помсти всім “неруским” за неплідність бідної північної “землі-матері”, ображеної нестачею трупного добрива, розлюченої відмовою від покори вільного розуму, що не бажає повернення тіла до сирого земляного лона.

У темному “новому православ’ї” поклоніння плоті маніфестально бере гору над сповідуванням Духу. Прямий нащадок шаманів Шойгу наказує возити вздовж лінії фронту “мощі” Суворова. А його пропагандисти радіють, що під час обстрілу загинули лише живі люди, а “мощі”, запаковані до броньованої скрині, “чудесним чином” вціліли. Адже мертва плоть військового начальника є особливо цінною, ідеальною плоттю. Такою ідеальною, що може приносити користь навіть без возз’єднання з “матір’ю-землею”.

У цій новій-старій релігії воскресіння набуває нового значення. Христос тут долає смерть уже не як Спаситель, а як син і головний уповноважений Найвищого Начальника, якому батько з неба дає мандат на управління процесом життя і вмирання, тобто насичення черева “землі-матері”. Відповідно, він призначає дрібніших начальників, як-от поліцаїв-дільничних, божків місця. Там, де начальників не поважають, де панують (а радше — махлюють) незаконні, не призначені головним уповноваженим “ліберасти” й “рєбята-дємакрати”, усі автоматично “впадають у сатанізм” — і з ними треба розібратися.

І тут уже йдеться не про реставрацію СРСР та “безпеку кордонів батьківщини”. Тут ставки підняті на вселенський рівень. Можливо, мають рацію ті, хто каже, що кремлівське божевілля прогресує, що після 17 вересня окрилені “реставратори” навісили собі на плечі погони “сатаноборців” і рушили вже не на Авдіївку, а на штурм цілої пекельної брами.

Можливо, передсмертна агонія хтонічного чудиська починається саме так. Який би ветеринар-окультист підказав, як саме й коли вона закінчиться?