By Наша країна підведена до точки доленосного історичного повороту. Природно, титульне питання полягає в тому, від чого і до чого має бути майбутній поворот, у чому він, власне, полягатиме й які сфери суспільства охопить. Охопить він лишень технології, чи охопить він економічну систему або увесь суспільний устрій країни?
На наш погляд, незважаючи на вкраплення так званих вогнищ розвитку, країна пригнічена відсталістю, обумовленою деіндустріалізацією, системними обмеженнями, які часто помилково ототожнюють зі структурними і системною кризами. Варто сказати, вітчизняній історії відомі численні інтервали і смуги, коли складався набір гримучої суміші, в якому передове безпрецедентно перемішувалось із відсталим, внаслідок чого досить важко було розібратися, яке місце посідає країна в світовому господарстві і за історичною шкалою соціально-економічного розвитку. Не раз уже траплялося, що ця країна водночас мала паростки передового і зачатки майбутнього та мертвотні підвалини теперішнього.
Всі очікування пов’язані зі стратегією розвитку країни. Правда монополії на стратегію ретроліберали зараз вже наче б то й не мають. Представники сировинного, компрадорського капіталу втратили її: відкрито опонувати їм взялися представники промислового капіталу, в основному поки що малого і середнього. Протиріччя між компрадорським капіталом, що відстоює модель офшоризаціі національного багатства і промисловим капіталом, так чи інакше зацікавленим у новій індустріалізації, стало дуже виразним,таким чином і в площині стратегічного бачення перспективи розвитку нашої країни.
Пролом, пробитий у панівній компрадорській ідеології, знаменує обставину не тільки нову для пострадянського періоду, а й вкрай симптоматичну, оскільки контрастно відтіняє всю гостроту і глибину триваючої системної кризи. Звісно, в першу чергу він свідчить про кризу соціальної довіри; з одного боку, до олігархічно-компрадорської системи влади і власності, а з іншого – до ретроліберальної ідеології, що всіляко пропагує поклоніння імперській перевазі Заходу («Захід нам допоможе», «без іноземних інвестицій не обійтися») укупі з набором неоколоніальних постулатів «Вашингтонського консенсусу» (приватизація і дерегулювання в інтересах іноземного капіталу і ТНК, глобалізація і десуверенізація природних ресурсів і т.п.
На відміну від руйнування, процес підйому країни та соціального творення вимагає адекватної теоретичної парадигми. Стратегія розвитку повинна перебувати у злагоді з науковою теорією розвитку. Це – імперативне твердження. І цілком зрозуміле: якщо перша не ладнає з другою, значить під виглядом нової стратегії виступатиме стара, деструктивна й асоціальна.
В уряду тривіально не має об’єктивного аналізу ні того, що відбувається нині в народному господарстві та суспільстві, ні тим паче того, чому це відбувається.
Якщо ж дійсно брати курс на нову індустріалізацію, то спершу слід встановити нову економічну систему, цілковито узгоджену із законом вертикальної інтеграції і прямо розраховану на планове здійснення неоіндустріальної реконструкції нашого народного господарства. Підкреслимо: виключно планове, а не безпланове.
Безумовно, плановий характер нової індустріалізації власне хворобливий пункт і центральний нерв нашого багатоукладного господарства. Однак системне питання поставлене в теперішніх умовах саме так, а не інакше.
Чому неможливо поєднати нову індустріалізацію із діючою нині економічною системою? Відповідь проста: нинішня економічна система, кланово-компрадорська за своїм характером, підпорядковує стратегічні ресурси збагаченню олігархів, максимізації ренти, яку вони привласнюють. Цільова функція пореформеної системи жорстко обмежена збагаченням олігархічно-компрадорського клану, по суті – офшоризацією національного багатства.
Не беремося розмірковувати, як це виглядає з точки зору класової структури суспільства, але факт в тому, що швидкість збагачення компрадорської олігархії перевищує 50% ВВП на рік, бо вона привласнює не тільки сировинну, а й всі інші види ренти: авіаційну, торгову, банківську, бюджетну, інфраструктурну, експортно-імпортну і т. д.
Що залишається на розвиток країни за вирахуванням кінцевого споживання домогосподарств і сектора державного управління? Інвестиції та капітальні вкладення? Ні, залишаються тільки борги – внутрішні та зовнішні.
Звідси принципове питання: звідки брати стратегічні ресурси для неоіндустріального підйому цієї країни, якщо зберігати наскрізь гнилу кланово-компрадорську, дезінтегровану, рентно-орієнтовану економічну систему – завідомо неефективну і соціально несправедливу? Де і в кого брати потрібні ресурси? У жебрака і зубожілого населення? У пенсіонерів? У школярів і дошкільнят? У студентів? У викладачів? У трудівників міста і села, які ледве зводять кінці з кінцями і живуть від зарплати до зарплати? У кого, якщо розробники стратегій і програм не наважуються зачіпати ні власність олігархів, ні компрадорську систему в цілому.
Збагачення компрадорської олігархії є ні чим іншим, як прямим економічним ослабленням і розкладанням цієї країни. Бо компрадорська економічна система зводить збагачення олігархічно-компрадорської меншини в абсолют, роблячи разом з тим абсолютом і економічне знекровлення нашої країни та її залежність від іноземного капіталу. Таким чином, компрадорська економічна система де-факто працює як система прямого знищення економічного базису цієї країни, а значить – і самої країни.
Скажемо відверто: ігнорування соціальних реалій, фундаментальних законів і закономірностей сучасного розвитку повністю знецінює все і будь-які стратегії і програми. Тим часом поворотний момент, який переживає наша країна, передбачає виключно відповідальний системний вибір – вибір прогресивної соціально-економічної системи, що відкриває простір для якнайшвидшого неоіндустріального підйому цієї країни.
При цьому нагальна потреба і першочергове завдання полягають у тому, щоб позбавити філософію і стратегію передового неоіндустріального розвитку від жорстких системних обмежень, породжених олігархічно-компрадорською системою.
Вибір, по суті, гранично простий: якщо цій країні потрібна нова, технотронна індустріалізація, у чому жодних сумнівів немає і бути не може, значить, об’єктивно потрібна й економічна система, прямо розрахована на планово координоване здійснення неоіндустріальної реконструкції нашого народного господарства.
Очевидно, що без найпередовішої і найпрогресивнішої соціально-економічної системи, свідомо організованої за законом вертикальної інтеграції і планової міжгалузевої взаємодії, всі стратегії і програми, включно із тими, які складають в інтересах промислового, а не компрадорського капіталу, неминуче зводяться до безвідповідальних утопій, легковажних міфів, казок і казкових обіцянок.
Як видається, негативні наслідки безсистемного стратегування доволі очевидні. Якщо ми не приведемо економічну систему у відповідність із вимогами закону вертикальної інтеграції і великомасштабними завданнями нової індустріалізації – наукомісткої і високотехнологічної, то країна просто втрачає ще 10-15 років історичного часу. Однак, питання полягає в наступному: чи дозволяє внутрішня ситуація і навколишня геополітична обстановка втратити ще 10-15 років? Навряд чи.
Завдання нової індустріалізації масштабні і доленосні, а часу на їх вирішення обмаль: така ще одне реальне протиріччя нинішнього моменту. З нього повинні випливати не тільки філософські, але вельми прагматичні роздуми і дії в загальнодержавних інтересах, в інтересах якнайшвидшого розвороту суспільства на шлях нової індустріалізації.
Ми спеціально не вказали як автора цієї статті, так і країни, про геоекономічне становище якої йдеться. Може, це Україна, а може котрась із європейських країн. А читачам Матриці пропонуємо геоекономічну розвідку в світ країни-загадки, ймовірно ви зможете дати відповідь, про яку саме країну пише автор (його прізвище ми неодмінно вкажемо у наступних публікаціях).
