By 
Масованийракетний обстріл українських міст 10 жовтня багатьом нагадав ранок 24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення Росії на територію України. Але, на відміну від шоку перших днів великої війни, зараз українське суспільство має більш адекватний вигляд і без ілюзій, але й без розпачу дивиться в майбутнє.
Лють переходить у конструктивне річище
10 жовтня росіяни запустили в українські міста 83 ракети, приблизно половина з них влучила в цілі. Не маючи сил побороти українську армію на полі бою, Росія вирішила бити по цивільній інфраструктурі в Україні. Того самого дня Благодійний фонд Сергія Притули спільно з блогером Сергієм Стерненком оголосили збір коштів “на помсту” загарбникам, а саме на купівлю дронів-камікадзе для ЗСУ. Як наслідок, замість запланованих 100 мільйонів дуже швидко вдалося зібрати 352 мільйони гривень.
Про збільшення кількості пожертв на потреби української армії в день шквального обстрілу повідомляли й інші волонтери. Сидячи в укриттях і ловлячи моменти, коли працював мобільний інтернет, люди донатили на те, що має наблизити перемогу над ворогом. Очевидно, це робили й ті, хто був за кордоном і з болем у серці сприймав кожну новину про вибухи в українських містах.
Українці вміють правильно спрямовувати свою лють у конструктивне річище, констатували тоді волонтери. І справді, після відносного затишшя в тилу мешканці майже всіх регіонів України знову стикнулися з болючою, несправедливою і брутальною реальністю війни, знову наче глянули в підле обличчя ворога. Але цього разу якоїсь особливої паніки не було, якщо не зважати на невеликі черги до банкоматів по готівку.
Можливо, люди вже виснажилися від очікувань, що все це скоро закінчиться, і кожну нову атаку Росії сприймають уже просто як черговий епізод нової воєнної реальності, яка виявилася забігом на витривалість і перевіркою на міцність. І поки військові дорогою ціною відвойовують міста й села на Сході й Півдні, решті українців нічого не залишається, як тримати міцність тилу. Поповнювати запаси в тривожних валізках, підтримувати економіку й жертвувати на ЗСУ. Ну й економити електроенергію в пікові години, поки не будуть відновлені належним чином електромережі. Росія хотіла вимкнути українцям світло, але натомість ввімкнула ще більшу ясність і затятість.
Гумор як рятівне психологічне коло
Разом із розгубленістю і страхом перших днів повномасштабного вторгнення в наше життя ввійшов і цілий гумористичний епос. Від увіковіченого в різних формах напрямку для російського корабля до мемів про свіжомобілізованих російських “витязів”. Психологи називають гумор одним із механізмів захисту нервової системи, адже сміх корисний для здоров’я й допомагає впоратися зі стресом.
Якщо комусь здається, що сміятись і жартувати під час війни “не на часі”, може поцікавитися безпосередньо у військових, чи допомагає їм гумор на фронті. Звісно, доречність чи недоречність жартів завжди залежить від конкретної ситуації й обставин, але вміння посміятися з ворога, а часом і поіронізувати із себе та зі своїх проблем – це ознака здорової й сильної психіки, саме та сила, яка допомагає долати страх і відчай.
Цієї осені Росія витягла з рукава свій найбільш ниций козир – шантаж і залякування можливістю застосування ядерної зброї. Й українці зустріли це феєричною ідеєю апокаліптичної оргії на київській горі Щекавиці. Звісно, цей потік еротичних жартів жодним чином не впливає ні на масштаб, ні на реальність ядерної загрози з боку Росії. Та все-таки слушною видається думка соціального психолога Олега Покальчука, який саму появу цих жартівливих балачок про Щекавицю називає позитивною ознакою для українського суспільства.
За його словами, це виразний маркер подолання невротичних станів. У психології є поняття “посттравматичного зростання”. Ідеться про те, що приблизно 90 % людей, які пережили психологічну травму, можуть помітити щонайменше один позитив для свого особистого розвитку – наприклад, більшу здатність отримувати радість від життя.
Також психолог бачить у “синдромі Щекавиці” вияв життєрадісної й діонісійської української культури та своєрідний захист від наступу тоталітарних російських “скреп”.
Багато хто з нас цього року мав відчуття, наче весна була вкрадена. Війна краде дні нашого життя, паралізуючи страхом і відчаєм. Це те, що нас послаблює, і саме цього добиваються росіяни. Тому, можливо, якраз вміння жити нормальним життям, наскільки це реально в таких ненормальних умовах, сміятися в обличчя ворогу – це також один з українських способів опору. Звісно, опору під захисною парасолькою ЗСУ.
