By 
Впродовж ХХ-го століття українці змушені були “екзаментуватися”, спростовувати міфи та догми щодо своєї “позашлюбної” появи на світ, щодо правильного імені та мови, способів та інструментів виживання. Тим часом “екзаменаторів” в України не бракувало.
Особливо актуальне “українське питання” спричинило появу різноманітних проектів московської і західноєвропейської (німецької) орієнтації. Найамбітнішим з них став проект, висунутий гуртом німецьких учених, політиків та підприємців, об’єднаних довкола руху “Середня Європа” (Mitteleuropa), біля витоків якого були Фрідріх Ліст та барон Карл фон Брук[1].
У 1888 році в журналі “Die Gegenwart” філософ-метафізик Едуард фон Гартман у статті “Росія і Європа” запропонував здійснити німецьку експансію на Схід й розчленувати Російську імперію на окремі держави: на північний захід від Москви – “Балтійське Королівство”, а південно-західніше – “Київське королівство”. Межувати з цими утвореннями Росія мала по лінії Санкт-Петербург-Вітебськ-Дніпро-Саратов-Волга-Астрахань.
Гартман був глибоко переконаний, що немає ані географічних, ані етнографічних, ані культурних підстав для існування великоросів, малоросів і білорусів у рамках “Триединого русского народа”, й тим більше як суцільного державного організму. На його думку, московіти повинні обіймати землі в басейні Волги і Дону, та не заселяти район Придніпров’я і території, на яких живуть український і білоруський народи.
Згодом, у 1897 р. один з головних експертів німецького військового відомства і МЗС з “російського питання”, німецький публіцист Пауль Рорбах[2] написав “хто володіє Києвом, той має ключ від Росії”. У 1917 році він опублікував роботу “Наша воєнна мета на Сході і російська революція”, де виклав цілі, яких Німеччина мала б досягнути, використовуючи війну і російську революцію. Головною з них було відторгнення від Росії не тільки Прибалтики, давно названої німецькими геополітиками “Міжєвропою”, але і Польщі, Білорусії, України та Північного Кавказу, що мало повністю усунути “російську загрозу” для Німеччини.
Розроблена Рорбахом геополітична стратегія щодо Росії стала програмою дій для німецького канцлера і МЗС у рамках “східної політики” в період Першої світової війни. Задовго до цього при німецькому МЗС було створено спеціальний відділ для збору та аналізу інформації з “українського питання”.
На думку Рорбаха, вся військова і дипломатична діяльність Німеччини мала спрямовуватись на розчленування Росії. Він вважав за необхідне відмовитися від політики “контактування з Росією, як з цілим, як з єдиною державою”, натомість провадив ідею встановлення відносин з тими елементами в Росії, які діють на користь її розпаду. Задовго до З. Бжезинського, Рорбах сформулював основну умову позбавлення Росії імперського статусу: “Усунення російської загрози, якщо час буде цьому сприяти, піде тільки шляхом відділення Української Росії від Московської Росії; або ця загроза взагалі не буде усунута”.
Невипадково в російській історіографії і досі домінує параноя про штучність походження України, до ідеї обстоювання якої причетні, насамперед, німецькі зацікавлені кола. Спростовуючи “німецький слід” у розвитку українсько-російських відносин, дозволю навести тези щодо “українського питання” й інших дослідників того часу, й насамперед, Рудольфа Челлена.
У 1915 р. аналізуючи у праці “Політичні проблеми світової війни” причини спалаху війни та її можливі наслідки Челлен зазначив, що одним з першочергових завдань війни постає розв’язання проблем Східної Європи – від того, який баланс сил та конфігурацію вона по собі залишить, впродовж тривалого часу залежатиме доля всієї Європи. Шведський учений стверджував, що таке бажане приєднання західноукраїнських земель й стало причиною вступу Росії у війну: “Ми маємо… всі підстави зараховувати українське питання до одного з головних мотивів світової війни”.
Англійський геополітик Хелфорд Макіндер[3] вважав, що найефективнішим засобом захисту від зіткнення сил Росії та Німеччини у боротьбі за панування над Європою було б державно-політичне перевлаштування Східної Європи на зразок Західної. Основою для її існування мала стати система самостійних національних держав, “широкий клин незалежності від Адріатичного та Чорного морів до Балтійського” (Польща, Чехословаччина, Угорщина, Югославія, Румунія, Болгарія та Греція). І хоча у книзі “Демократичні ідеали та реальність” Маккіндер не виокремлював Україну як самостійну державу, але створення її незалежності передбачалося у його рекомендаціях.
Кінцевою метою руху за перебудову Східної Європи мало стати створення між Францією та Росією, між Балтійським, Адріатичним та Чорним морями спільного економічного, культурного та правового простору, що охоплював би народи, які за більшістю характеристик засвідчували близькість значнішу, ніж до зовнішніх стосовно них Росії та Франції, й інших германських та романських народів.
Організаційної цілісності рух набув лише після виходу книги Ф. Наумана[4] “Середня Європа” (жовтень 1915 р.), де автор висловив свою стурбованість долею східноєвропейських народів – “стосується це румунів і болгар, так само, як стосується це фінів, литовців, естонців, поляків і рутенців у Росії”. Тверезо оцінюючи розстановку сил у центральноєвропейському регіоні, він констатує, що розбудова державності окремими націями залежить від сприяння або ж протидії з боку Росії чи Німеччини. Науман наголошував, що внаслідок географічного розташування, й надто історичної долі, проміжні між Німеччиною та Росією нації змушені орієнтуватися на одну з них, належати до її сфери впливу, а також блокуватися із нею, бо “Що російським бути не може, або не хоче, мусить стати середньоєвропейським”. Та ідея Середньої Європи, однак, виявилася малосумісною з тогочасною реальністю – російська революція 1917 р. та поразка Німеччини у Першій світовій війні зняли з порядку денного це питання.
Крім вищезазначених вчених концепцією Середньої Європи також займався англійський дослідник Р. Сетон-Вотсон[5]. У своїй статтi “Проблема України” (вересень 1917 р.) Сетон-Вотсон визначає, що “українське питання” є однiєю з першопричин Першої свiтової вiйни, а також застарiлою проблемою Європи “про що свiдчать численнi книги, присвяченi українським подiям, що були надрукованi анґлiйською вже XVII століття”.
Вдаючися до аналiзу українсько-росiйських вiдносин Сетон-Вотсон доходить висновку, що витоки негараздiв належить шукати в Переяславських угодах, адже “неможливо уявити собi бiльшого контрасту полiтичних свiтоглядiв, нiж той, що iснував мiж цими двома сторонами. З одного боку, стояла стара Москва, в якiй автократiя, мiцна вже за напiвтатарських днiв, здобула додаткової моцi методами, запозиченими iз Заходу; з іншого – вiльно зiткана республiканська органiзацiя, оперта на сутнiсно демократичнi мiсцевi iнституцiї. Як неможливо, щоб поєдналися вогонь з водою, так один iз цих супротивних типiв уряду був приречений на пiдпорядкування другому; за умов ХVIII століття перемога царату була … невiдворотна”.
Усі більш-менш незаангажовані автори так чи інакше зверталися до “українського питання” та доводили окремість нашого народу від російського, зараховуючи українців за всіма ознаками до середньоєвропейського типу. Та йшлося лише про об’єктне становище української нації, визначаючи яке вчені намагалися переконати політичні кола та громадськість у доцільності створення самостійної української держави. Але ситуацію ускладнювало географічне розташування поряд з Росією, одним з основних геополітичних “гравців” у регіоні, до того ж зацікавленим у вирішенні “українського питання” на свою користь. Саме тому політичні кола прислухалися до “здорового глузду” та прагматизму, й задовольнялись відстоюванням незалежності більш віддалених від Росії європейських країн, що сприймалося останньою менш вразливо.
Лише включення України до СССР припинило усі дискусії у сфері політичної стратегії західноєвропейських держав щодо “українського питання” аж до початку Другої світової війни. Та про це читайте згодом…
[1] Барон Карл Людвіг фон Брук – австрійський державний діяч, міністр торгівлі Габсбургської імперії.
[2] Пауль Рорбах – балтійський німець, що народився в Латвії, євангелістський теолог, історик, політичний публіцист і фахівець з питань Східної Європи, входив до числа засновників окультного товариства “Туле”.
[3] Хелфорд Джон Макіндер – британський географ та геополітик, один з засновників Лондонської школи економіки.
[4] Фрідріх Науман – німецький політичний діяч, довгий час був пастором лютеранської церкви, згодом повністю поринув у політичну діяльність, заснував Національно-соціалістичну партію, що прагнула до примирення класових протиріч між пролетаріатом і буржуазією.
[5] Роберт Сетон-Вотсон – політолог, проукраїнськи налаштований, один із засновників часопису “Нова Європа”, автор iдеї “Нової Європи”.
