Що означає “поразка”?

Мантри про нашу перемогу, що настане як не тепер, то в четвер, уже нікого не тішать і не заспокоюють. Особливо на тлі заяв західних військових і політиків, а також президента Зеленського про те, що без допомоги США Україна приречена на поразку. Однак із цих заяв нелегко зрозуміти, що конкретно мають на увазі під “поразкою” ті, хто від неї застерігає. Підозрюю, що трактування різні. Так само можна припустити, що неоднаково реагують на слово “поразка” різні групи громадян України. Як точно — невідомо. Бо в різних соціологічних дослідженнях респондентів запитували, як вони уявляють собі нашу перемогу, але ніколи не питали про поразку.

Поняття “поразка” має низку відмінних визначень, як-от: програш у війні, розгром війська, невдача у якійсь справі, неспроможність довести комусь свою правоту, вищість, перевагу тощо. Усі вони повʼязані із втратами — територіальними, людськими, матеріальними, репутаційними. І що більші втрати, то дошкульніше відчуття поразки.

Коли про можливість української поразки говорять західні експерти чи військові, то мають на увазі, найпевніше, знесилення української армії до такої міри, що вона не лише не буде здатною до контрнаступу й повернення окупованих територій, але й із тяжкими муками вестиме оборонні позиційні бої. Тоді країні зі зруйнованою інфраструктурою і знищеною економікою не залишиться нічого іншого, як капітулювати на умовах агресора. Тобто відмовитися від територій, від прагнення до НАТО, від розвитку військово-промислового комплексу. А це перенесло б усі матеріальні та фінансові втрати колективного Заходу на допомогу Україні й українцям у категорію даремних і безсенсовних, що не додало б політичним елітам популярності в їхніх країнах. Що своєю чергою завдало б їм і репутаційних втрат на міжнародній арені, засвідчило б їхню неспроможність захистити мир і демократію де-факто у своїй сфері впливів, а також нездатність покарати агресора, що може заохочувати й інших.

Натомість серед українців почуття реальних втрат та ймовірної поразки є багатограннішим і різноманітнішим. Зрозуміло, що без втрат нам не обійтись: вони накопичуються, починаючи від утрати Криму і Східного Донбасу. Питання лиш у тому, де й коли цей руйнівний процес зупиниться. Найболючішими, зрозуміло, є людські безповоротні втрати: близьких осіб, набутого за життя майна, “малих батьківщин”, до яких люди вже ніколи, імовірно, не повернуться.

Коли ж ідеться про втрату територій, населення, підприємств промисловості чи обʼєктів інфраструктури, то тут відчуття поразки є досить диференційованим: для держави й олігархів воно є більш дошкульним, для пересічного громадянина — менш. Значна частина українських біженців, які осіли на Заході, або ж втратили все ще на початку війни, або ж насправді не мали особливо чого втрачати. Багатьом із них “на шиї у Європи” живеться куди краще, ніж жилося в Україні ще до повномасштабного вторгнення. Отже, їм немає за чим шкодувати й до чого повертатися.

Тих, хто залишився на батьківщині або ж повернеться до неї, можемо умовно розділити на дві головні категорії: неспроможних і спроможних. До перших я відношу, наприклад, пенсіонерів із пенсією до трьох тисяч гривень; селян, які виживали й виживають лише завдяки важкій праці на власному господарстві; мешканців провінційних безперспективних містечок, для яких єдиним способом здобути хоч якісь блага було виїзне заробітчанство тощо. У них одна мрія — щоб завершилася війна. Вони своє життя і до війни сприймали як суцільну поразку, тож збитки держави, економіки, олігархів — це не їхні втрати.

“Спроможними” ж я називаю людей заможних чи хоч би забезпечених, які мають професію, освічених і креативних. Вони теж, гадаю, не будуть надто побиватися за втратами держави чи олігархів, бо ще до війни навчились обходитися без них. Ба більше — розвиватися і заробляти всупереч тим обставинам, у які їх поставили корумпований державний апарат і олігархічний монополізм. Вони теж хочуть якнайшвидшого припинення війни, бо бачать перспективу для розвитку в післявоєнній відбудові та зближенні з ЄС — навіть у тих територіальних межах, які сформуються після завершення бойових дій.

З обох цих категорій треба виключити ультрапатріотів і людей із націоналістичними поглядами — цих дійсно шкода. Вони роками плекали в собі фантазії про “українську Україну від Сяну до Дону”, а тут… Зрозуміло, що відчуття поразки для них буде особливо болючим та житиме з ними до кінця, а можливо, і передасться їхнім нащадкам. Та тут нічого не вдієш: ресентимент — це їхня стихія.

Що ж, успіхи України на полі бою чи на міжнародній арені могли б дещо згладити відмінності між сприйняттям поразки серед різних груп громадян, полегшити відчуття втрати близьких людей і матеріальних цінностей, які можна було б покласти як пожертву на вівтар спільної перемоги над ворогом. Багато гострих питань і претензій, можливо, було б знято з порядку денного. Але цього не видно навіть на горизонті. А от загроза поразки й відчуття марних втрат, навпаки, загострюють певні проблеми.

Наприклад, сумнів, чи українська держава після всіх цих втрат і поразок зможе стати надійною, справедливою та перспективною країною для всіх тих, хто захоче в ній жити і працювати після війни. І якщо українці матимуть надію на це вже зараз, то й відчуття втрат і часткових поразок не буде аж таким болючим та депресивним.