By 
Днями ЮНЕСКО оприлюднила заяву про те, що Венеція перебуває під загрозою зникнення. Ідеться в ній, зокрема, про таке: “Влада, яка займається надзвичайною ситуацією в місті, не має стратегії подолання загрози зміни клімату. Глобальне потепління має руйнівний вплив, викликаючи підвищення рівня моря, тому Венеція, яка оточена водою, дуже вразлива до повеней. Крім того, щороку Венецію відвідують близько 28 млн туристів. За даними організації, це призводить до все більшого розширення, розбудови міста, що, у свою чергу, завдає шкоди”. Спершу може здатися, що це якісь сварки між європейськими й італійськими чиновниками, що Венеція не зникне, бо вона “вічна”. Але це далеко не так. Те, що Венеція помре, не є питанням “стратегії подолання загрози”, це питання часу.
Відтоді, як у 1912 році у світ вийшла повість Томаса Манна “Смерть у Венеції”, це місто асоціюється в культурних колах західного світу з романтикою смерті. Услід за Манном її культивували й Лукіно Вісконті в однойменному фільмі, знятому в 1971 році, і Бенджамін Бріттен, що в 1973 році написав оперу “Смерть у Венеції”, і ще багато хто. “Ох, Венеція! Чудове місто! Місто, сповнене для освіченої людини незвичайного чару завдяки своїй історії, та й теперішній красі також!” — рекламував місто один із персонажів повісті Манна. Та де вона тепер, та “освічена людина”?
З роками, в міру звуження у світі сфери високої культури, сходила на маргінес і Венеція “надзвичайного чару” для адептів старої європейської цивілізації. Її канали, площі й вулички все більше захоплював шоубіз, масовий туризм і Голлівуд найгіршого взірця. Не встояла вона, звана колись “Найяснішою” (Serenissima), проти експансії цієї всесвітньої “попси”. Велетенські круїзні лайнери роками заходили в лагуну, попри те, що хвилі від них руйнували основи міста. Мільйони туристів-одноденок зачовгували його бруківку пляжними капцями, засмічували його закамарки папірцями від піци “із собою”, паперовими стаканчиками від дешевої кави, пластиковими пляшками від коли й поліетиленовими кульочками. Гроші, щораз більші гроші витісняли з венеційських вулиць культуру, історію і романтику, зокрема романтику смерті. Але не саму смерть.
Гадаю, що вже під час написання “Смерті у Венеції” видатний німецький письменник відчував глибшу проблему — неминучу смерть самої Венеції. Міста, яке вбивали ті, хто його не творив, а використовував для власної наживи. Гондольєри й готельєри, які завзято полювали на грошовитих іноземців. Ресторатори й торгівці, котрі на всі способи безсоромно оманювали відвідувачів, руйнуючи імідж італійської гостинності і щиросердності. Турагентства, що цинічно приховували загрози від туристів. І всі інші, які бачили в прибульцях не зачарованих їхнім містом гостей, а наївних клієнтів. “Це була Венеція, улеслива й підозріла красуня, — чи то казка, чи то пастка для чужинців; у її гнилуватому повітрі колись пишно вибуяло мистецтво, а своїх музикантів вона обдаровувала звуками, що ніжно заколисували слухачів […], але він згадував також, що Венеція хвора і з корисливості приховує свою хворобу…” Ця хвороба прогресувала понад два століття і, зрештою, довела Венецію до “передсмертного” стану.
Венеція була свого часу найвідомішим містом у світі. Тому з повним правом може претендувати на статус певного універсального символу. Умовна чи реальна смерть Венеції означає не що інше, як смерть тієї культури, за панування якої творився міф і образ того міста, залишки якого ми можемо бачити й зараз, уривки фраз про яке ми можемо почути мимовільно ще й тепер. І в цьому немає нічого надзвичайного — такими є закони природи, правила розвитку й занепаду цивілізацій. Коли помирають носії певної культури, то поступове руйнування матеріальної спадщини чи й завмирання нематеріальних здобутків є неминучим. Те саме станеться і з нашими сецесійними містами чи бароковими будівлями після оновлення їх “євроремонтами”, а також зі старими гуцульськими чи бойківськими хатами, які остаточно прикриють сайдинговими вагонками й прикрасять супутниковими антенами. Коли поняття нерухомості стає важливішим від автентичного урбаністичного комплексу, коли “прикол” стає популярнішим від думки, коли гроші стають важливішими від честі, то і “глобальна Венеція” втрачає свою вартість. За таких обставин, мабуть, і краще було б, щоб вона зникла. Ті, хто не цінує і не хоче знати цінності отриманого в спадок від старої культури, не заслуговують на те, щоб жити у її декораціях.
Або, як писав ще один знаменитий німець, королівства померли, бо те, що тепер зветься народом, не заслуговує мати королів.
В середині цього тижня агентство Reuters опублікувало фотографії з підтопленим центром Венеції. Італійська газета La Repubblica написала, що піковий рівень води 1 серпня сягнув одного метра – втретє у цю пору року з 1872 року. Це черговий доказ того, що улюблене місто багатьох мільйонів туристів колись таки повністю піде під воду.
І хтозна, можливо, там перечекає до кращих часів, коли внаслідок якихось тектонічних рухів земна поверхня вкотре змінить ландшафт: Карпати знову стануть дном моря, а Serenissima опиниться на вершині гори, недосяжної для невдячного духовного плебсу.
