Україна очима Гамлета

Україна очима Гамлета

Днями на польські екрани вийшов повнометражний документальний фільм “Синдром Гамлета”. Він не про принца данського, а про Україну. Про сучасну Україну, яка бореться, воює, живе й намагається дати відповіді на низку класичних запитань, зокрема “бути чи не бути?”…

Режисери стрічки Ельвіра Невера й Пьотр Росоловський (він же оператор фільму) раніше вже сфокусовували свою кінокамеру на Україні – у попередньому фільмі “Князь і Диббук”. Польсько-німецька біографічна картина була присвячена відомому кінорежисерові Міхалу Вашинському, тож знімальна група ненадовго заїжджала до Ковеля, де він народився. Стрічка завоювала “Золотого лева” як найкращий документальний фільм на 74-му Венеційському міжнародному кінофестивалі, який у світовому рейтингу вважається другим після Каннського. Нової роботи цього творчого тандему чекали п’ять років.

У “Синдромі Гамлета” український горизонт суттєво розширився – стрічку повністю знято в Україні. П’ятірка молодих людей – двоє акторів, юрист, стиліст і громадська діячка – під керівництвом режисерки Рози Саркісян репетирує виставу за мотивами п’єси “Гамлет-машина” Гайнера Мюллера. Завдання режисерки – витягнути з кожного учасника його унікальну особисту історію, дати змогу розкритися, розповісти про свої страхи та душевні травми.

“Я б хотіла, – пояснює Саркісян, – через Гамлета, через ваші історії зрозуміти, що це за боротьба така відбувається в житті, коли ми кажемо «бути або не бути», «робити або не робити», «йти на компроміс або не йти на компроміс», «бути радикальним або не бути радикальним»”. А завдання авторів фільму – заплести ці сюжети так, щоб із них постала панорама життя сучасної України.

Спочатку складається враження, ніби стрічка про війну. Герої фільму діляться своїм воєнним досвідом. Історія Каті – це історія активістки, яка кинула університет і пішла на фронт. До полону їй, дівчині з добровольчого батальйону “Айдар”, потрапляти не можна було, тому, крім автомата, патронів, гранати, аптечки, тримала в нагрудному підсумку, біля серця, ще одну гранату – для себе. Славік – фронтовик, який разом зі своїм загоном потрапив у полон і вижив, має орден за мужність. Роман – актор, який за збігом обставин став фронтовим медиком, їздив на газовій автівці полями та збирав поранених і мертвих. Тепер не може користуватися маршрутками, бо вони теж на газі – запах повертає його на поле бою.

Однак далі з’ясовується, що задум режисерів фільму є набагато ширшим за війну, бо охоплює також драми з мирного життя. Чи “мирного” в лапках, бо яким мирним може бути життя в країні, що воює?

Оксана, акторка і феміністка, брала участь у протестах на Майдані в Києві, але тепер зважує, поїхати з країни задля продовження кар’єри чи залишитися, бо “хто, як не я?”. Родіон, біженець із Донецька, стиліст і представник ЛГБТ-спільноти, розповідає про жорстокість “мирного життя”.

І тільки тепер усвідомлюєш, що вистава, репетиції якої ми спостерігаємо, складатиметься насамперед з оцих індивідуальних історій. Кожен учасник проєкту має знайти відповідь на запитання, чому він чи вона вважає себе Гамлетом. Бачимо серію імпровізацій на тему “Я – Гамлет, тому що…” – продовжити фразу треба миттєво. Відповідати випадає по декілька разів, знаходячи нові й нові аспекти свого зв’язку з Гамлетом: тому що “я боюсь”, “досі живий”, “з Донбасу”, “жінка”, “аналізую”, “вагаюся”, “люблю”, “постійно критикую своє суспільство” тощо. Але між словами відчувається: “бути чи не бути?”. А якщо бути, то яким, для чого, заради чого?

І тут проступає інша вічна тема – батьки й діти. Річ у тім, що Катя не наважилася зізнатися мамі, що втекла на фронт. Вигадала, ніби по селах збирає гуманітарку. Певний час їй вдавалося підтримувати цю ілюзію, аж до моменту, коли мама випадково побачила телевізійний репортаж, а там – її дитина на передовій. Пів року літня жінка не могла заснути. Тепер, збираючи вишні у своєму саду, мати й дочка намагаються порозумітися. Катя каже, що після фронту її теж накрило безсоння, а якщо засинала – надходили сни, які краще не бачити. Славік із татом грають у настільний теніс. Батько згадує про морок усвідомлення, що твій син кожної хвилини може загинути. Каже, що років 10 життя втратив під час полону Славіка. Родіон із мамою балакають на лавочці, спільна парасоля від дощу ніби об’єднує їх, але насправді вони далекі одне від одного – Родіон розповідає мамі, як вона принижувала його в дитинстві, намагається щось пояснити, але та все заперечує. Взаєморозуміння не було й нема.

Натомість порозуміння, хоч як дивно, виникає в Родіона зі Славіком, що має консервативні погляди на сім’ю. Славік уперше спілкуєтьсяз представником ЛГБТ-спільноти, і той виявився геть не таким, як подавали праві радикали. Дві протилежності затоваришували. Навіть більше: саме Родіонові, каже Славік, він довірив би свою дитину, якби та осиротіла. Фільм ламає звичні стереотипи.

Нарешті бачимо афішу HAMLET-EFFECT і дату прем’єри – 9 жовтня 2020 року. Публіка біля театру. Глядацька зала. На сцені – Катя й Оксана. Кульмінаційний момент вистави вирішений пластично, без слів. Бурхливі оплески, овація. Кінець спектаклю, але не сюжету.

Фінальні титри коротко інформують, як склалися долі учасників проєкту після російського повномасштабного вторгнення: Катя, Славік і Роман знову пішли до української армії. Родіон шиє військову форму. Оксана емігрувала до Польщі.

Фільм завоював престижні нагороди на цьогорічних кінофестивалях у Локарно та Кракові. Чи побачить його український глядач – велике питання. А хотілося б.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.