By 
Коли, бува, шукають таке порівняння, яке б найповніше й найточніше зображало сутність інформації, то найчастіше виникає образ води. Тієї усюдисущої рідини, що просотується крізь усі шпарини, рано чи пізно досягає всіх буттєвих глибин, заповнює всі виїмки на своєму шляху. Недарма ж у ЗМІ багатьма мовами формулюють: “потоки інформації”, “інформація просочилася”, “злили інформацію”, “інформаційне наповнення”, “інформаційні канали” тощо.
Такий метафоричний стрій дає змогу, серед іншого, порівнювати поширення інформації з хвилями, її ієрархічний відбір із фільтруванням, а інформаційний застій – зі смердючим болотом.
Якщо зберігати вірність вологим метафорам, то плітки подібні до ґрунтових вод. Водоносні горизонти пліткарства сховані під щільною сірою глиною побуту. Наче підземна пітьма огортає їхню невловну динаміку.
Темні – іноді крижані, а частіше гарячі й солоні – потічки з довільних припущень, делегованих фантазій, довірених повідомлень та оцінних суджень невблаганно розповзаються світом, уникаючи атмосфери публічності. Спершу вони здаються нешкідливими. Проте насправді здатні зруйнувати фундаменти репутацій або ж тихо-повільно промити велетенські печери в суспільній свідомості.
Хай як вирує могутня стихія глобальних мереж, а нашептане на вухо не втрачає актуальності. Адже інформація з телевізора чи то з інтернету сама собою ніколи не зробить свого носія правдивим нічним партизаном і всесильним володарем довіреної таємниці.
Ще більший вплив плітки мають у суспільствах, де владу звично розглядати як відвічного ворога. Будь-яку владу. У таких соціумах ритуали світоглядного підпілля стають питомою частиною національної культури. Відповідно, брехні набувають поважного вигляду “естетики спротиву”, стають стрижневою альтернативою кожній публічній трансляції, яка сприймається або як ворожа пропаганда, або ж як пуста балаканина.
Дивовижно, але війна тут майже нічого не змінює. Пліткарське підпілля майже не зважає на неї. Адже війна сама собою не є таємницею, а ненависть до влади нікуди не зникла. Невтомні глибинні джерела ресентименту й далі наповнюють підземні горизонти народної комунікації. “Зрада, зрада, зрада…” – дзюркотять темні потічки. “Продали, продали, продали…” – вібрує сіра глина простацтва.
Фундамент підмивають плітки, замішані на недовірі й ненависті. “Ґрунтові води” підійшли до самої поверхні, комунікаційні драглі здоровенні, як калабані. Пліткарі стають творцями паралельної воєнної реальності. Компанія з двох-трьох балакучих таксистів здатна конкурувати з бойовим підрозділом ІПСО, а злютована спільнота диванних конспірологів друкує складники суспільної думки, як 3D-принтер – фігурні накривки унітазів.
Потуга пліток у тому, що вони тамують заздрість їхнього носія, як содовий розчин печію. Плітки огортають ілюзією значущості тих, хто не здобувся на повагу. Плітки перетворюють успіх на злочин, ідеалізм на божевілля, високе на низьке, відвертість на хвастощі, а інтелектуалізм – на пусте мудрування. Плітками втішаються “соціально неуспішні”, які впізнають у багатоголосому бурмотінні пітьми відбиток своїх куцих переконань і ядучих підозр.
Кожна правдива, відшліфована багаторазовим делегуванням плітка несе від одного нікчеми до іншого добрі вістки для невдах: “Світ не кращий за тебе, а гірший”, “Вони заплатили за успіх своєю совістю, а ти, хоча й невдаха, зате майже святий”.
Кожна плітка ллє цілющий бальзам на нічні й денні переживання заздрісної дрібноти. Але це часто-густо лише солодка оболонка плітки, під якою ховається задум того, хто дав їй життя. Інформаційний вірус, як той фрагмент молекули РНК, перепрограмовує свідомість і перетворює її на фабрику, що вироблятиме нові віруси недовіри й ненависті.
Якщо вірусні послання набувають популярності, вони вмонтовують свою маніпулятивну “РНК” у світоглядну картину мільйонів людей. Вона змушує невдах відчувати запахи реваншу й помсти, вона змушує сильних опускати руки, а цілі народи – відступати від омріяної мети за день до перемоги. І відтак утричі переплачувати за власну свободу. Заражені плітками суспільства важко досягають добробуту й рівноваги.
Не знаю, наприклад, хто нашептав Ілону Маску про кримську “помилку Хрущова”, але, здається, не обійшлося без вправних пліткарів з американською локацією. Але ж не кожна плітка виринає в стрічках глобальних комунікативних мереж. Більшість із них довго-довго залишається в пітьмі тихого злісного шепотіння. У тій пітьмі брехні мутують, змінюють свою форму, обростають новими словами й смисловими відтінками та з’являються на світ Божий трансформованими й перефарбованими до невпізнанності.
Пів року тому, скажімо, у глибокій теплій темряві народного ресентименту пробилися простацькі плітки про те, що військові (хороші, правильні, якось кимось несправедливо ображені) тотально не довіряють політикам (поганцям за визначенням, грошовитим ворогам простих людей). Вони, ці плітки, у своїх мандрах підземними річками тихих розмов зустріли немудрящу політтехнологічну розробку про системний жорсткий (проте нічим не підтверджений) конфлікт конкретного військового з конкретним політиком. Далі ці “капсульовані послання” мандрували разом, активно обмінюючись “генним матеріалом”, і уже не підземними річками, а публічним простором.
“Капсули” послань-пліток більшали й ставали дорослими, бо в них зароджувалися та зростали цілі історії. Уже не просто базарні анекдоти, зрощені з постами пропагандонів, а ціле конспірологічне фентезі, сюжетне та “багатосерійне”. Про наступ, план якого правильні військові буцім-то тижнями (місяцями?) ховали під столами (чи, може, у штанах із лампасами?) від вухатих та окатих “поганців”.
Воно перебуватиме впродовж тривалого часу в пітьмі. Воно, це глибинне ображене мислення, заперечуватиме, що Земля кругла й що заможність є благом, колисатиме у своїй пітьмі пам’ять про столітні приниження та про свіжі травми. Але потім воно, ображене та безкомпромісне, вилізе на поверхню й почне нестримно множити різноманітних швондерів. Аж поки з того одноманітного різноманіття не повстане верховний Мегашвондер.
До речі, саме так у божевільних сусідів з’являються самозвані царі. Адже, якщо розібратися, їхній Путін, цей “Ображений за всю Росію”, є нічим іншим, як матеріальним втіленням, концентрованим згущенням тамтешньої пліткарської міфології. І наше рідне “пліткарське море”, на превеликий жаль (точніше: на превеликий жах), прагне для себе чогось подібного. Якогось “Великого Ображеного за всю Україну”, який усім-усім помститься. І зробить це, зрозуміло, не за набридлим законом із його довгими процедурами, а швидко і справедливо. Почне Великий Ображений, звісно ж, з окупантів і зрадників, а закінчить тим сусідом пліткаря простого звичайного, у якого більший холодильник і вродливіша коханка.
Не варто недооцінювати сили підземних інформаційних потоків. Не варто сміятися над безграмотними пліткарями, які плутають прізвища й посади. А під час війни, коли психічні травми примножуються щогодинно, – і поготів. Пітьма вагітна Великим Ображеним, зрощеним на прагненні помсти. Пітьма терпляча й передбачлива. Не дуже мудра, але навіщо мудрість тому, хто володіє силою.
