By 
Наприкінці вересня цього року чимало інтернет-видань оприлюднило сенсаційну новину: прибиральниця Національної галереї у Празі, 60-річна українка Василина, забула у одному із залів візок із засобами для чищення. Відвідувачі вирішили, що це новий витвір сучасного мистецтва.
Керівництво музею хотіло спершу прибрати візок, але вирішило залишити новий “експонат”, зваживши на цікавість відвідувачів. “Витвір мистецтва”оцінили у 21 мільйон чеських крон, тобто 910 тисяч доларів. Кілька колекціонерів одразу захотіло його придбати.
Джерелом сенсації став сайт української громади в Чехії. Навіть цитувалася речниця Національної галереї (щоправда, її ім’я не називали), яка буцім заявила: “Ми вирішили поки що зберегти роботу на виставці, вона точно відображає той час, в якому ми зараз живемо. Пані Василина володіє неймовірним талантом, тому ми вирішили збільшити її зарплату до 85 крон на годину”.
Так заробітчанка-українка із прибиральниці ненароком стала мисткинею.
Сенсаційну новину одразу передрукували численні ЗМІ, відтак вона масово поширилась у Facebook та Twitter. Реагували на неї по-різному: одні із гордістю, мовляв, “знай наших!”; інші – радили продати твір та віддати гроші автору; ті, хто й так скептично ставився до сучасного мистецтва, дивувалися та сміялися, що знаходяться дурні, готові платити шалені гроші за ніщо.
Новина мене зацікавила, але водночас викликала низку запитань: всі повідомлення про “нову мисткиню” містили однакову інформацію та одну й ту саму світлину, де відвідувачі дивляться на візок із реманентом; жодне ЗМІ не оприлюднило інтерв’ю із самою Василиною чи її портрету, всюди фігурувало лише ім’я із варіаціями “Василина В.”, а на російських сайтах – навіть “Василіса”. До того ж навряд чи кваліфікована та відповідальна прибиральниця, яка ще й працює у поважному музеї, забула би знаряддя своєї праці, адже за це її могли звільнити з роботи. Та й взагалі вся історія дуже вже нагадувала анекдот із довгою бородою.
Я вирішив пошукати першоджерело новини та спершу зазирнув на сайт Національної галереї у Празі. Інформації про народження нової зірки мистецтва, як і заяв речниці галереї, не знайшов. Уперше сенсаційну новину ще наприкінці травня оприлюднив чеський сайт із досить промовистою назвою “Nevim News” (довільно перекладається – “Не знаю Новини”). Національна галерея вийшла із жорсткого карантину 12 травня, тож цілком ймовірно, що автори “сенсації” хотіли трохи вгамувати страхи, пов’язані із пандемією і вимушеною ізоляцією, та розвеселити читачів.
У коментарях на сайті української громади в Чехії один із допитливих читачів залишив оригінал світлини, що всюди у ЗМІ супроводжувала сенсаційну новину: ті самі відвідувачі виставки, але перед картиною Ван Гога.
Отже, інформаційний ланцюжок виглядає так: жарт став сенсацією, далі вже трансформувався у фейк, якому, схоже, повірило немало людей. Маємо показовий приклад фейку, створеного і поширеного ЗМІ.
З’ясували правду, посміялися і забули. Схоже, від цього фейку ніхто не постраждав. Хоча насправді чи є він таким вже безневинним? Все ж ця історія здатна підштовхнути до роздумів і певних висновків.
Наприклад, про відповідальність ЗМІ, які здатні для збільшення кількості відвідувань видати жарт за правдиву новину чи передрукувати будь-що, не намагаючись перевірити джерело інформації. Водночас ця історія – ще одне свідчення довірливості українців, відсутності у них критичного мислення, почуття гумору та здатності розпізнати іронію. Також це промовистий приклад інфантильних сподівань про те, що раптом можна знайти скарб, який розв’яже усі проблеми та змінить життя на краще.
Мабуть, люди, які повірили в “історію Василини” і не сприймають сучасне мистецтво, подумали, що цілком можуть намалювати на полотні знак долара чи чорний квадрат, або ж виставити після ремонту на вулицю старий пісуар.Звичайно, ніхто не заборонить спробувати, от тільки навряд чи вони стануть Енді Ворголом, Казимиром Малевичем чи Марселем Дюшаном. Хоча певна ймовірність таки є.
Цікаво, що “історія Василини” збіглася у часі із десятиріччям прем’єри фільму “Вихід через сувенірну крамницю”, знятого художником Бенксі.
Головний герой стрічки – такий собі звичайний і доволі успішний продавець секонд-хенду Террі Гетта – став шанувальником стріт-арту та почав знімати сповнене перешкод і ризику життя вуличних митців. Террі зафільмував майже усіх знакових художників США і Європи та навіть загадкового Бенксі, тож вирішив зробити фільм. Кінематографіста з Террі таки не вийшло, але під впливом Бенксі і його робіт чоловік збагнув, що й сам може бути художником. Він ризикнув усіма своїми заощадженнями і таки здійснив цей задум. За браком власних ідей, Террі вправно скористався напрацюваннями інших художників. Маючи очевидні здібності маркетолога, він організував велику виставку створених нашвидкуруч робіт, зміг зацікавити ЗМІ, які зіграли вирішальну роль у рекламі образу нового “самобутнього” художника, та врешті-решт таки здобув успіх, славу та гроші.
Як і у випадку із “мисткинею Василиною”, в історії Террі є інший вимір – це критичне висловлювання про роль ЗМІ у створенні мильної бульбашки, внаслідок якої колекціонери, артдилери та аукціони завищують ціни на твори мистецтва. Також ця історія знову повертає нас до дискусії про те, яку роль відіграє мистецтво та що варто вважати мистецтвом взагалі.
“Вихід через сувенірну крамницю”– веселий та іронічний фільм, але у ньому є серйозний аспект: Террі довелося пройти довгий шлях, докласти багато зусиль, витратити чимало грошей та часу й ледь не втратити все. Нічого не звалилося на нього з неба.
І не варто забувати, що це все-таки кіно, хоча й начебто документальне, до того ж зняте Бенксі, який уславився різними провокаціями та витівками. Критики доволі довго сперечалися щодо реальності цієї історії, але так і не дійшли згоди. Дехто навіть припускає, що образ Террі Гетта та усі його пригоди просто вигадані.
Можливо, хтось надто довірливий сприйме це за правду, але цілком ймовірно, що це артпроєкт Бенксі.
