By 
Теперішнє остаточно вийшло з-під контролю й не збирається повертатися. “Люди з переконаннями” переступили через своє розчарування і зайнялися майбутнім. Здається, що не лише політики з інтелектуалами, але й усі інші, заражені активізмом, мріють накинути на майбутнє правила своєї касти або ж свого смітничка. Навіть троцькістські релікти, котрі на YouTube намагаються схрестити фантомні болі радянського прапорщика з доктринами Лао Цзи, пророчать про “захоплення (окупацію) прийдешніх часів”.
Перспективи вітчизняних “планувальників майбутнього” мутні. На політичному рівні вони впираються у горизонт невизначеності. Це й зрозуміло. Важко планувати на десятиліття у тій ситуації, коли навіть виходу з пандемії не видно. Але ще сумнішою виглядає картина на рівні цивілізаційному. Тут у нас все ще триває сільський ярмарок. На якому й далі намагаються торгувати цитатами з пожовтілих хрестоматій. Покупців, як зрозуміло, немає.
На цьому тлі знову заговорили не лише про “довгі”, але й про “ключові” стратегії. Про ті, які передбачають кардинальну зміну парадигми.
При всій бідності – можна сказати й “вбогості” – публічних дискусій приватне спілкування щодо таких можливостей доволі бурхливе. Благо, сучасні комунікаційні засоби – від Telegram до Zoom – надають зручні формати колективного спілкування навіть під час карантину.
Серед іншого, у переліку обговорюваного опинилася так звана проблема культурного героя. Деякі наші інтелектуали припускають, що цивілізаційна революція у такому консервативному суспільстві, як українське, неможлива без персони, що її називають “цивілізаційним тригером”. Без знакової особи, котра б виступила символічним центром змін.
Класична позиція культурного героя (героя-просвітителя, Culture hero, Heros civilisateur, Heilbringer) історично пов’язана з міфологією. Легенди зберегли імена реформаторів та дослідників, яким приписували божественне походження чи яких навпаки – проголошували богами після смерті. Гільгамеш, Імхотеп, Орфей, Гермес, Кетцалькоатль є прикладами культурних героїв сивої давнини.
Проте коли проблему культурного героя обговорюють сучасні “планувальники майбутнього” та соціальні технологи, вони мають на увазі не дітей богів і не засновників імперій, а постаті іншого типу. Відомо, що за Нової доби позицію культурного героя займали письменники, філософи, революціонери і публіцисти. Їхні портрети тепер на монетах і купюрах. Свого часу для України культурними героями посмертно стали Григорій Сковорода та (більш фронтально і знаково) Тарас Шевченко.
Зрозуміло, що за півтора століття ситуація зазнала кардинальних змін. В умовах Постмодерну і Гіпермодерну суспільна позиція культурного героя трансформувалася. Тепер вона перетворилася на технологічний “топос уможливлення”, на місце розташування медійних та політично-інструментальних симулякрів.
Дехто, наприклад, вважає – і, як виглядає, зовсім не безпідставно – що у минулому столітті позицію культурного героя для Таїланду воленс-ноленс зайняла французька акторка і модель Сільвія Кристель, яка зіграла головну роль у фільмі “Емануель” (1974). Саме ця кінострічка стала неформальним (й несподіваним для культурологів старої школи) тригером того туристичного буму, що вивів Таїланд в економічні лідери Південно-Східної Азії та сформував потужну субкультуру, міцно вписану у глобальний дискурс Постмодерну.
Подібні позитивні приклади наснажували і наснажують політичних технологів на пошуки таких претендентів на позицію культурного героя, які б виконували роль інструментів для вирішення як локальних, так і стратегічних завдань на політичному полі.
Найбільш яскравою (а хтось скаже: найбільш авантюрною) спробою зайняти таку позицію в Україні виглядає випадок “нашої Наді” 2016 року. Цей короткий, проте драматичний епізод новітньої української історії продемонстрував, що при наявності харизматичної особи, сильного сценарію та параноїдальної напруги у суспільстві можна організувати громадський “парадигмальний зрив” через драматичну презентацію очікуваного героя.
Незалежно від того, що саме завадило довести сценарій до переможного завершення, випадок “нашої Наді” став предметом для детальних досліджень та професійних дискусій. Зрозуміло, що позиція “українського культурного героя” є не просто вигідною інструментальною локацією, а своєрідним “місцем сили”, з якого можна керувати суспільною трансформацією.
Це розуміння отримало блискуче підтвердження 2019 року, коли на президентських виборах тріумфально переміг образ культурного героя, сформований серіалом “Слуга народу”. Технологія “людина-тригер”, базована на медіа-презентації, виявилася ефективнішою, гнучкішою та більш резервною за технології “генерованої шизоїдності”.
Одна з технологічних переваг позиції культурного героя полягає у майже необмежених можливостях міфотворення, які розкриваються на кожному етапі формування “героїчної історії”. В тому плані залишається дивуватися тому, що “казус Голобородька” ніхто не спробував розгорнути у “всесвіт Голобородька”, відгалужуючи від готової arterial road бічні стежки та населяючи цей всесвіт симпатичними казковими персонажами. Харизматичними, візуально приємнішими та сценарно глибшими за тих топ-чиновників та “рестораторів”, які оточують нині чинного президента.
В цьому плані, як нині здається, повторюється 2016 рік, коли згадана вище претендентка на позицію культурної героїні опинилася у ситуації відвертої “міфічної недостатності”. Маючи неозору сцену народної довіри, вона (або її консультанти, нам невідомо) не спромоглася не лише розіграти на цій сцені жодної п’єси, але й не вивела на неї жодного політичного актора другого-третього-четвертого плану.
Культурний герой не може бути одинаком. Культурний герой не може не мати прапора. Тобто не може існувати без міфу, “розкритого” на майбутнє. Технологія “людина-тригер” є у чистому вигляді технологією завоювання майбутнього.
Характерно, що й у тих дискусіях, де намагаються підсумувати досвід останніх спроб опанувати позицію українського культурного героя, мало хто наголошує на міфічній природі будь-яких варіантів “людини-тригера”. Наче не ясно, що за доби Гіпермодерну культурний герой принципово не виникає як самобутня стихія. Його “десантують” з якоїсь казкової реальності як повноважного посланця іншого, кращого та яскравішого всесвіту.
А для цього треба цей всесвіт сконструювати. І не на коліні, а за всіма законами і правилами драматургії фентезі. Культурний альфа-герой (альфа-героїня) має вийти на сцену як Робін Гуд (Пересмішниця), в оточенні вірних побратимів і вродливих соратниць (бета-героїв та бета-героїнь). Він повинен мати бекграунд “мученика”, набір зрозумілих меседжів та тренерський штаб за сценою.
До речі, наявність тренерського штабу є принциповою. Адже ми бачили, як швидко вичерпуються сценарні заготовки, як зазнають миттєвої інфляції перевірені гасла і слогани. А в розгорненні казкового світу затримки та самоповтори – смерті подібні. Казкова конструкція тримається на динаміці. Як тільки припиняється рух, падає декорація і закінчується полювання за синім птахом.
Маю передбачення: позиція українського культурного героя далеко ще не вичерпана. Це “місце сили” очікує на нові проєкти, що їх ми побачимо найближчими роками.
