By Роберт Шеклі написав відоме оповідання “Дещо задарма” (Something for nothing, 1953), де отримавши машинку для сповнення бажань головний герой бажає щораз більшого, завершуючи абсолютним здоров’ям та безсмертям. Однак виявляється, що послуги були платними, а лічильник – старанно прихованим, і аби розрахуватись за свої забаганки герой потрапляє на каменоломню. Той, хто прибув сюди швидше, пояснює що через брак робочої сили на каменоломнях власники придумали такий нестандартний спосіб залучити працівників. Та й безсмертям вони наділяють своїх бранців задарма, оскільки важливо, щоб хороший робітник був здоровим і з часом не помер. Оптимізм в перспективі роботи героя був своєрідним: “першу тисячу років важко, а потім звикаєш”. Чи не йшлося тут про сир у мишоловці?
Англійський письменник Уїльям Джейкобс прославився завдяки оповіданню у жанрі страхів “Мавп’яча лапка” (The Monkey’s Paw, 1902). З легкої руки авторів глибокої повчальної книги “Синергетика і прогнози майбутнього” (С.П. Капіца, С.П. Курдюмов, Г.Г. Малинецький) можна піддати сумнівам авторство описаної в оповіданні історії, яке в Інтернеті часто хибно приписують Редьярду Кіплінґу. Цей твір вартий прочитання, бо написаний справді чудово, з динамічним драматичним сюжетом, а зміст – надзвичайно повчальний.
Амулет у вигляді засушеної лапки мавпочки безапеляційно, немов золота рибка, виконує по три довільні бажання для трьох осіб. Як виявляється згодом, їх здійснення завжди пов’язується із якимось непередбачуваними подіями, не завжди приємними для прохача. Фактично це своєрідна плата, адже нічого просто так у світі статися не може, кожна подія є наслідком низки якихось інших. Зачарував лапку старий факір аби показати, що доля керує життям людини і кожен, хто хоче втрутитись у процес, лише собі шкодить. У оповіданні останнім бажанням першого власника амулету була власної смерті.
Головний герой “Мавп’ячої лапки” забажав велику на той час суму грошей (200 фунтів), успадкувавши амумулет від родича, котрий відмовився скористатися з обіцяних і гарантованих чудес. Доволі скоро кур’єр справді приніс омріяні статки, але як матеріальну компенсацію за те, що його єдиного сина на роботі розчавило станком. І ось постає логічне питання: а хто ж винен? Лапка, яку попросили виконати бажання, але ніяк не обмежували у засобах? Чи той, хто висловив бажання, не потрудившись обміркувати яким коштом воно може здійснитися? Це ж так, як у діалозі викладача із студентом, котрий просить обміняти складний екзаменаційний білет на легший, а педагог відказує: “Скажи у кого його забрати, щоб дати тобі?”. А може тут є й певна велика чи хоча б часткова провина суспільства, яке навіть виховуючи у людей почуття відповідальності за свої вчинки, подаючи перелік того, що слід чи не варто робити (наприклад, десять заповідей, десять смертельних гріхів), замовчує необхідність ретельного аналізу можливих наслідків сповнення власних бажань.
Як зазначено у книзі “Синергетика і прогнози майбутнього”: “…вчені дали політикам зброю, здатну багаторазово знищити все живе на планеті, однак не з’ясували, як від неї позбутися і що робити далі. Вони дали нові джерела енергії і проблему знищення радіоактивних відпадів разом із реальною загрозою ядерного тероризму. Вони подарували світу антибіотики, врятували мільйони життів, але тим самим пришвидшили природний відбір у світі мікроорганізмів. І це призвело до появи штамів, стійких до усіх створених препаратів. Список можна продовжити. Медаль чомусь завжди має зворотний бік”.
І це наш справжній Універсум.
Усіх Вам гараздів, до зустрічі!
