By 1968 рік був особливим не тільки для Європи. Вбивство Мартіна Лютера Кінґа і Джона Ф. Кеннеді, студентські заворушення в Парижі, молодіжні акції протестів у Польщі тощо. Стрімка зміна культурної та політичної парадигми зачепила й СРСР. Для мене, як і для багатьох юнаків призовного віку, найважливішою подією того року було вторгнення військ Варшавського договору в Чехословаччину.
Заглибитись у ці неприємні спогади мене змусила “дивна” заява комуністичної партії Чехії про те, що це саме українці “вторглись” у їхню країну. Зізнаюсь, я там був. Але не добровільно, а з примусу.
Оскільки я не вступив до університету через великий конкурс, восени 1968 по закінченню технічного училища “загримів” до війська. Мене відібрали разом з ровесниками, трохи підучили, дали ялові чоботи, шкіряний ремінь, п/ш і завантажили в ешелон до Чехословаччини. У кожному вагоні, крім офіцерів супроводу, було по кілька комісарів, які безперервно втовкмачували нам про загрозу НАТО, зрадників Дубчека й Смрковского, про нашу інтернаціональну місію порятунку всього прогресивного людства, а зокрема чеського й словацького народів, від загрози капіталістичного імперіалізму. Везли нас майже без зупинок, тому вийти було неможливо. Кожен з нас отримав кілька сухих пайків покращеної якості.
Невдовзі ми приїхали до міста Оломоуць. Сформована чималенька колона рушила з вокзалу вечірнім містом. Незважаючи на пізній час, люди з вікон і балконів вигукували нам неприязні фрази, кидали у нас помідори. Перше відчуття сорому. Привели до казарм. Ліжка без матраців. “Старики” цієї частини казали, що ми прибули на заміну солдатів з Кавказу і Середньої Азії.
Зранку всіх вивели на великий плац, вишикували за спеціальностями. Ми, кілька галичан, трималися разом. Нас відправили до штабу центральної групи військ у Міловіцах, а там розподілили до різних частин. Я потрапив до окремого батальйону 15 танкової дивізії “бубновий туз”, де були українці, білоруси, вірмени й росіяни.
Ми ненавиділи службу так далеко від дому, без відпусток і вихідних, з частими сигналами тривоги, виїздами на полігон й до різних міст, щоб залякувати чехів. Офіцери, озлоблені життям у казармах, пиячили, знущалися над солдатами, знаходили будь-які можливості, щоб використати нас як робочу силу. Працювали ми “на потреби частини” від кількох днів до місяців. Тоді можна було довідатись про події у світі. Чехи називали нас росіянами та русаці, писали на стінах “Росіяни, йдіть додому!”, розповідали про себе, про своє прагнення бути незалежними.
Більше трьох місяців я працював на “демобілізаційній” роботі на цементному заводі в Радотіні. Жив у гуртожитку зі словацькими солдатами, які відбували альтернативну службу, спілкувався з ними. Як згодом з’ясувалося, родичі директора заводу в тридцяті роки жили в Галичині, тому він часом запрошував мене до свого кабінету на розмови за чаєм. Так я зміг подзвонити до штабу, де дізнався, що мене демобілізують. За день до відправлення ешелону я прощався зі знайомими чехами і поїхав на директорській “Татрі” у свою частину. Хоча чехи нам казали, що тим поїздом нас відправлять у Сибір, я таки повернувся додому.
Ось так я, українець, вторгався в Чехословаччину. Між іншим, бачив я там ще одну важливу персону – українця, міністра оборони СРСР, маршала Гречка, героя ЧССР 1969 року.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
