By Наприкінці 1970-х, коли я був старшокласником, приятелька моїх батьків принесла нам додому три номери часопису “Юність” за 1966-й рік. Вона попросила нікому не розповідати про них, не виносити з дому: “Письменник втік за кордон, а ці журнали вилучені з бібліотек”. Так відбулося моє знайомство із романом “Бабин Яр” Анатолія Кузнєцова.
Автор визначив жанр свого твору як “роман-документ”. І його текст справді шокував! Серед іншого, саме там я прочитав, що Успенський собор у Лаврі та вулицю Хрещатик 1941-го висадили у повітря не німці, як нас вчили на уроках історії, а радянські підпільники. 12-річний Толя Кузнєцов був свідком описаних подій, пережив окупацію у Києві, мешкав недалеко від Бабиного Яру.
Згодом я дізнався, що у “Юності” опублікований скорочений текст. 1967-го роман вийшов уже окремим виданням, та однаково був цензурований. Раптово для всіх 30 липня 1969-го Кузнєцов утік з СРСР – молодий і успішний автор, член Спілки письменників та КПРС під час закордонного відрядження емігрував до Англії та ще й вивіз фотоплівки із повною версією “Бабиного Яру”. Це була головна книга його життя, тому він хотів видати її без цензури. На Заході роман переклали багатьма мовами, “Бабин Яр” став бестселером.
Кузнєцова несправедливо вважають автором лише одного твору і часто говорять, що він нічого не написав в еміграції. Насправді ж у Лондоні він працював на “Радіо Свобода”, записав чимало авторських програм. Його син Олексій на основі того доробку видав книгу “Анатолій Кузнєцов на “Свободі”, продовживши започаткований батьком напрямок “сповідальної прози”.
Окрім того, у 1962 році на кіностудії ім. О. Довженка за сценарієм Кузнєцова зняли картину “Ми, двоє мужчин”. Режисером фільму був Юрій Лисенко, головну роль зіграв молодий Василь Шукшин. В основі сюжету доволі проста історія про водія-пияка, у душі якого раптом прокидається людяність. Оператор фільму Сергій Лисецький розповідав, що стрічку знімали під впливом популярного тоді італійського неореалізму. Керівництво студії прийняло картину погано, вимагало переробок, адже у ній не було показано керівну роль партії.
Несподівано до Києва із Москви завітала відома кінокритикиня і головна редакторка часопису “Мистецтво кіно” Людмила Погожева. Переглянувши стрічку, вона написала схвальну рецензію, яку надрукувала головна газета країни “Правда”. На кіностудії фільм також прийняли і навіть несподівано запросили у конкурсну програму Міжнародного кінофестивалю у Москві.
“Ми, двоє мужчин” мав представляти СРСР разом із картиною “Знайомтеся, Балуєв” кіностудії “Ленфільм”. За словами Кузнєцова, спершу на конкурсі показали “Знайомтесь, Балуєв”. У іноземних членів журі, серед яких були французький актор Жан Маре та американський режисер Стенлі Крамер, фільм захвату не викликав. Стрічку “Ми двоє, мужчин” мали показувати через два дні, однак її раптово зняли з показу. Імовірно, після неуспіху першого радянського фільму вище керівництво уважно переглянуло картину і дійшло висновку, що показувати її закордонним гостям не можна. У чорно-білому фільмі не було радості соціалістичного будівництва, та й життя провінції змальовано не надто привабливо. Не попереджаючи авторів, “Ми, двоє мужчин” замінили на стрічку “Порожній рейс” студії “Ленфільм”, яка потім навіть отримала третій приз, бо хазяїв фестивалю неввічливо було залишити без нагороди. А великий приз кінофестивалю після довгих та драматичних дебатів журі дістався картині, яка нині є кінокласикою, – “8 ½” Федеріко Фелліні.
Стрічка “Ми, двоє мужчин” пройшла у прокаті скромно, як тоді казали – “другим екраном”. Після втечі Кузнєцова всі його твори вилучили із книгарень та бібліотек. Така сама доля спіткала і “Ми, двоє мужчин” – у архіві кіностудії не залишилось навіть копії на кіноплівці. За перебудови фільм “зняли з полиці”, часто показували на телебаченні. Насправді це одна з кращих українських картин 1960-х, проста та людяна історія. Як казав сам Анатолій Кузнєцов: “Сталося диво – кіноапарат зняв життя”.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
