By 
Одеса. На вулицях – протитанкові їжаки, барикади, мішки з піском. Моторошно виють сирени повітряної тривоги, пішоходи поспішають в укриття, над містом зловісно кружляють ворожі літаки. Але ні, це не 2022 рік, це 1941-й. Точніше, кадри з ігрового фільму “Спрага”, зробленого на Одеській кіностудії 1959 року.
За сюжетом, під час 73-денної оборони Одеси група морських піхотинців одержує надважливе завдання: пробратися в окуповане німцями село Іванівка й відновити роботу помпової станції, яка постачала воду до міста. Ворог навмисно змушує містян і оборонців Одеси страждати від спраги, люди тримаються з останніх сил.
Висадження морського десанту захлинулося. Боєць, відправлений розвідати ситуацію, повідомив: усі підходи до водонапірної станції заблоковано. Нарешті закинули до Іванівки розвідника у формі німецького офіцера та дівчину-радистку, які здобули важливу інформацію. Морські піхотинці вночі проникли на станцію через підземний хід і дві доби героїчно постачали воду, відбиваючи люті атаки німецьких підрозділів. Напоїли одеситів ціною власного життя.
Стрічка вийшла в прокат 2 лютого 1960-го. “Добре, що колектив Одеської кіностудії художніх фільмів звернувся до одного зі зворушливих епізодів Вітчизняної війни”, – привітав прем’єру журнал “Советский экран”. Історію про подвиг героїв-піхотинців сприймали як документальну. Директор Одеського музею кіно Вадим Костроменко згадував: “Для Одеси цей фільм став таким же значним, як і сама подія, у ньому зображена”. На Всесоюзному кінофестивалі в Мінську режисер Євген Ташков і оператор Петро Тодоровський здобули цілком заслужені мистецькі нагороди.
Натомість одесити, які пам’ятали оборону рідного міста, щиро дивувалися: хіба в оточеній ворогом Одесі вода колись била фонтаном?
Поет Григорій Поженян, сценарист фільму, був одним із тих морських піхотинців, які у вересні 1941-го проникли до водонапірної станції. Уже після війни, опинившись в Одесі, він, випускник московського Літературного інституту, вирішив подивитися на будинок за адресою Пастера, 27, де колись дислокувалася їхня група.
На фасаді висіла меморіальна дошка з написом “Звідси пішли, щоб дати обложеному місту воду, і невдовзі загинули…” – й 13 прізвищ, серед яких поет побачив і своє. Отже, він – єдиний, хто може про це розповісти? У 1953-му написав поему “Далекозорий”, а за кілька років – кіносценарій.
Головний мотив поеми (розповідь від першої особи): військове командування надіслало до Харкова матері поета похоронку, а він, тяжко поранений, вижив. Однак фільм – не екранізація поеми. “Григорій Поженян, як автор сценарію фільму, не став повторювати себе, – підкреслив «Советский экран». – Він написав новий оригінальний твір для кіно”. І справді, у сценарії нема ані матері автора, ані помилкової похоронки. Акцент перенесений на подвиг морських піхотинців.
Якщо уважніше придивитися до кінотвору, виявимо дивні речі.
Наприклад, жодного разу у фільмі не згадано назву міста. Тобто ми розуміємо, що це Одеса, а одесити легко впізнають вулицю Софіївську, де знято першу сцену стрічки, Холодильний інститут, у якому розмістилася група морських піхотинців, або стару водокачку, де вони поновлюють подавання води. Однак немає розпізнавальних знаків Одеси: Потьомкінських сходів, пам’ятника Рішельє, Оперного театру тощо. На екрані – Одеса й водночас не зовсім Одеса.
Отже, з цієї Одеси-не-Одеси сценарист відправляє диверсійну групу в Іванівку, чудово знаючи, що насправді село, де була водонапірна станція, називалося Біляївка. Поженян ніби намагався відділити кінематографічне видовище від реальних подій 1941 року. Але чому?
А тому, що знав: наказу захопити станцію не існувало. Вода в Одесі була за картками, але все-таки була – діставали з артезіанських джерел, криниць, збирали дощову. Натомість коли ворог впритул наблизився до міста, у його тил відправили п’ять диверсійних груп, які мали перешкоджати окупантам підтягувати резерви.
В одній із таких груп був 19-річний харків’янин Григорій Поженян.
Уночі їх закинули на кількадесят кілометрів, цілий день вони пробиралися крізь густі зарості очерету. Надвечір побачили величезну цегляну споруду. Хтось із хлопців упізнав водонапірну станцію. Її захопили, увімкнули помпи. Тільки не знали, що зухвала ідея ощасливити місто безлімітною водою від самого початку приречена на провал – водогін зруйновано бомбами… Тим часом ворог похопився, атакував станцію. У бою Поженяна тяжко поранили. Про долю побратимів він нічого не знав.
Радянський стандарт зображення війни – втиснути правдиву історію в прокрустове ліжко ідеології. Тобто зробити її напівправдивою, проте “правильною”. Імпровізоване захоплення станції, ще й безглузде, не може слугувати сюжетом фільму. Виховувати молодь у патріотичному дусі треба інакше. Тому на екрані водонапірну станцію беруть за наказом командування, а рятівна вода таки доходить до знесилених спрагою містян. Саме таку героїчну версію пропагандисти розтиражували одразу після війни – отже, фільм мав її дотримуватися.
“Відкоригували” й окупантів. Насправді Біляївку захопила 4-та румунська армія. Але на момент виробництва кінокартини Румунія, дружня соціалістична країна, не годилася на роль ворога. Тому в “Спразі” морські піхотинці воюють із німцями.
У результаті від реальних подій у стрічці залишилися таємне проникнення диверсійної групи на водонапірну станцію та фінальний смертельний бій. Тепер зрозуміло, чому автобіографічний персонаж Угольок – це фронтове прізвисько самого Поженяна – з волі сценариста першим гине в перестрілці вже на 24-й хвилині повнометражного 75-хвилинного фільму. Мовляв, що буде далі на екрані – того я не свідок.
Після виходу “Спраги” в прокат відгукнулися ще кілька учасників групи – вони, як виявилося, теж вижили. Відтак меморіальну дошку замінили. Новий текст повідомляв, що “в боротьбі з ворогом особливо відзначилися” – і далі ті самі 13 прізвищ. Але версію подій не змінювали.
