By 
На мапі Європи XXI століття Маріуполь займатиме особливе місце, уособлюючи мужність, стійкість і незламність людського духу. А також символізуватиме новий етап історії України – її відродження. Однак мало хто пам’ятає, що місто свого часу вже прислужилося початку доленосних змін – саме там зняли “Маленьку Віру”, перший радянський безцензурний фільм, який відкрив перспективи нового кіно (і життя). Сьогодні стрічка цікава ще й тим, що зафіксувала краєвиди міста, яке російські окупанти майже повністю стерли з лиця землі.
Усе почалося 1982-го в Москві, коли 21-річна студентка ВДІКу Марія Хмелик написала дипломний сценарій про дівчину Віру, випускницю школи, яка мусить обирати своє майбутнє. Вона не хоче жити, як її батьки, орієнтуючись на “щоб як у всіх”і “так заведено”. А чого хоче, сама не знає.
Картину хотів знімати режисер-дебютант Василь Пічул, чоловік сценаристки. Проте спроби запуститися на різних кіностудіях виявилися марними. Редактори казали, що сімейний конфлікт – надто дрібна тема, ситуація нетипова, відсутній позитив. Головна героїня не має мети, а за правилами драматургії мусить чогось прагнути.
Справжня причина відмов полягала в іншому. У часи брежнєвського “застою” не можна було навіть заїкнутися про те, що юнацтво бажає жити інакше, вільніше від своїх дідів-батьків. Офіційна пропаганда переконувала: радянська молодь бере приклад зі старшого покоління і продовжує справу будівництва комунізму. Навіть впливовий батько сценаристки – кінодраматург Олександр Хмелик, головний редактор дитячого кіножурналу “Єралаш”– не зміг “пробити”фільм.
Минув час. У 1985-му новий генсек Михайло Горбачов ініціював “перебудову”. Наступного року відбувся революційний V з’їзд кінематографістів СРСР, відтак “непрохідний” сценарій вдалося запустити у виробництво.
Василь Пічул збирав знімальну групу, міркуючи про локації майбутнього фільму. У сценарії місце дії позначено так: “п’ятиповерхові блочні будинки упереміж з одноповерховими білими будиночками”, також згадані море й порт. То могла бути Одеса чи Миколаїв або Євпаторія. Сценаристка запропонувала Маріуполь (на той час Жданов). По-перше, це мала батьківщина режисера, він там народився і прожив 17 років. Окрім сентименту, йшлося про цілком практичні речі: у місті, де багатьох знаєш, легше розв’язувати організаційні питання. А вони під час знімального періоду виникають щогодини. По-друге, там шалені індустріальні краєвиди. Коли Марія вперше приїхала до “металургійної столиці” знайомитися з родичами майбутнього чоловіка, була ошелешена частоколом заводських труб, якими усіяне місто.
Знімальна група приїхала до Маріуполя в травні 1987-го. Поселилися кінематографісти в готелі “Спартак” в історичному центрі міста. А штаб-квартиру розмістили в Будинку культури “Азовсталь”. Виявилося, що там працює студія народного драматичного театру – її акторів-аматорів залучили до участі в масовці.
У сцені грандіозної бійки на дискотеці – “стінка на стінку”– задіяли понад 500 юнаків. Фільмували в Міському саду на танцмайданчику “Бриз”. Місцеві прозвали це місце “Клітка” (бо паркан із сітки-рабиці), у фільмі танцмайданчик фігурує саме під такою назвою.
Проводи Андрійка, однокласника Віри, закоханого в неї, знімали на пристані – на тій самій баржі, де місцева молодь справді проводжала хлопців. Лікарняну палату, де лежить студент Сергій, наречений Віри, фільмували в місцевій лікарні. А сцени з КАМАЗом, водієм якого працює батько Віри, – неподалік заводу “Азовсталь”.
Віра ловить таксі на площі Ленінського комсомолу (пізніше – Воїнів-визволителів), простує з мамою вулицею III Інтернаціоналу (Торговою), а четверо хлопців нападають на одного біля пам’ятника-літака Міг-17.
Однак головною локацією фільму мало стати помешкання сім’ї Віри. Вирішили орендувати справжню квартиру. Знайшли вільну двокімнатну в шостому під’їзді типової п’ятиповерхівки на вул. Ломізова, 15 – другий поверх, № 79. Її власник, такий собі Черкесов, виїхав працювати на північ. Сусіди з ним зв’язалися, чоловік погодився пустити кінематографістів і вислав ключі. Знімальна група дістала на три місяці помешкання з автентичними інтер’єрами, меблями, посудом тощо. У під’їзді цього будинку зняли сцену, де Андрійко брутально домагається Віри.
А з даху багатоповерхівки зафіксували кругові панорами міста з нескінченними заводськими трубами. Саме вони – на початку стрічки, посередині та у фіналі – додали епічності фільму, що його вважають вироком радянському способу життя.
Пічул викреслив сцени з Вірою біля краєзнавчого музею, натомість зняв фінал, не передбачений сценарієм: смерть батька дівчини й повернення до неї Сергія, що виглядає як символічний кінець старого життя й початок нового.
Завершений фільм довго не випускали на екрани – зажадали прибрати еротичну сцену. Режисер категорично відмовився. “Маленька Віра” вийшла в прокат лише в жовтні 1988-го після перегляду на дачі Горбачовим (якому стрічка не сподобалася, але заборона підважила б його репутацію реформатора).
Картина стала касовим чемпіоном (55 млн глядачів) і символом “перебудови”. Натомість документальність локацій і впізнаваність характерів зіграли злий жарт із родичами режисера. Маріупольці вирішили, що Пічул розповів про свою сім’ю, адже його мама, як і мама головної героїні, працювала диспетчером на швейній фабриці. Він мав молодшу сестру – закружляли чутки, ніби у фільмі показано її історію. А в старшому браті Віри, лікареві, що живе в Москві, побачили натяк на самого режисера, який школярем справді мріяв стати медиком.
Невідомо, як склалася доля Віри та Сергія. За два десятиліття Пічул задумав продовження, де головною героїнею була дочка Віри. Постановкане відбулася. Хтозна, наскільки сміливою виявилася б фантазія режисера-москвича. Але правда така, що якби Віра та Сергій залишилися жити в Маріуполі, мали б нині 52 та 56 років і разом із дочкою та онуками ховалися б на “Азовсталі” від російських бомбардувань.
