By Мікрочастинки пластику –маленькі фрагменти тканин, пляшок з-під води й інших предметів зі штучних матеріалів, що важко розкладаються – є в повітрі, воді та ґрунті в усьому світі. У статті, що її опубліковано в часописі ACS Applied Materials & Interfaces, представлено спосіб їх руйнування, принаймні у воді, за допомогою мікроботів, які оперують у ще меншому масштабі. Після додавання їх до води разом із невеликою кількістю перекису водню ті прилади завбільшки з бактерію чіпляються до частинок мікропластику й починають його розкладати – пише Скотт Гершберґер у журналі Scientific American.
Металеві мікроботи мають форму чотирикутних зірок і вкриті магнітними часточками. Під впливом видимого світла їхні електрони поглинають енергію і входять у реакцію з водою довкола та перекисом водню (в процесі каталізу), унаслідок чого боти рухаються. “Вони можуть обслужити набагато більший простір, ніж це можливо стаціонарними методами”, – говорить співавтор дослідження Мартін Пумера, науковець з Університету хімії й технологій у Празі. Мікроботи пристають до пластику, завдяки чому внаслідок каталізу виникають заряджені частинки. Вони переривають хімічні зв’язки в частинках пластику так, як ювелір перетинає ланки браслета.
Науковці протестували мікроботів на штучних речовинах чотирьох видів. За тиждень усі речовини почали розкладатися, втрачаючи від 0,5 до 3 % своєї маси. В іншому тесті мікроботи проходили через малий канал і збиралися магнітом, загортаючи дорогою до 70 % крихт мікропластику.
Пумера вважає, що в майбутньому вдосконалених мікроботів можна буде запускати до моря, щоб вони виловлювали мікропластик, а потім збирати їх і знову використовувати. Він Коугер, який вивчає забруднення мікропластиком в Університеті Каліфорнії, що в Ріверсайді, і не брав участі в цих дослідженнях, твердить, що потенційна користь від мікроботів обмежується, імовірно, закритими системами, як-от інсталяції очищення питної води чи водовідведення.
Коугер підкреслює, що наявні боти можуть також приставати до інших субстанцій, а не тільки до пластику, і бути небезпечними, якщо залишити їх у воді у великій кількості. Група Пумери зараз тестує мікроботів, зроблених із різних матеріалів, які дали б змогу розв’язати обидві ці проблеми та відмовитися від використання перекису водню.
“Ця праця справді є дуже цікавою, але потребує подальших досліджень, щоб ця стратегія стала дійсно привабливим методом боротьби з мікропластиком у значному масштабі”, – написали в імейлі Пітер Едвардс і Серджіо Гонзалес-Кортез, хіміки з Оксфордського університету. Ці два дослідники, які не брали участі в експериментах, запропонували застосовувати мікрохвильове випромінювання для розкладання відходів зі штучних матеріалів.
Наразі, як каже Коугер, “найкращий метод усування пластикових мікрочастинок із довкілля – це дбати, аби вони туди не потрапляли”.
