А після нас хоч щось

А після нас хоч щось
Українцям бракує і сучасної архітектури, і шани до тих пам’яток, які дивом вціліли попри всі війни, катаклізми та навіть дії самих власників. Та чи є надія, що вдасться і зберегти спадок предків, і передати щось цікаве нащадкам, як би це пафосно не звучало?

У своєму есеї “А що після нас?” письменник Андрій Любка пише: “…Потреба говорити про історичну спадщину піднімає по-фройдівськи чи не важливіше питання: а що після нас? Тобто ми маємо в суспільстві консенсус, що треба всіляко берегти старі палаци й історичні кам’яниці, вважаємо історичні центри кількох наших міст суспільним надбанням, критикуємо корумповану владу і скоробагатьків, які скрізь хочуть запхати як не торговий центр, то якусь чергову шашличну.

Але чи немає в усьому цьому процесі відтінку приниження? Невже це нормально, якщо наша місія зводиться до збереження чи бодай не-руйнування того, що збудували інші? Так, це необхідний мінімум, але знано амбітніше було б запитати: а що залишиться після нас, що цікавого, красивого й неповторного збудуємо ми?

У цих двох абзацах автор трохи змішує праведне з грішним, тому треба дати їм лад. Передовсім, можливо, в Ужгороді дійсно є консенсус, що треба всіляко берегти архітектурну спадщину. А коли його і раптом немає, то місцевому міщанству про цю необхідність нагадають небайдужі люди з Угорщини, Чехії та Словаччини, котрим точно йдеться про те, аби вберегти архітектурний ансамбль міста. Проте в інших вітчизняних містах ситуація трохи інакша, особливо в малих містечках. Досить виїхати за межі облцентрів, аби побачити, що ні про який консенсус ніхто не чув. Либонь, місцеве населення про нього просто забули повідомити.

Врешті, якби дійсно існував якийсь суспільний консенсус з цієї теми, то не було би потреби в різноманітних круглих столах та інших подібних обговореннях. Тому розмови про консенсус – це видавання бажаного за дійсне. Здебільшого населення має десь усі ці пам’ятки, навіть – національного значення: замки, палаци, церкви. Знищення розписів Модеста Сосенка та Юліана Буцманюка в Славському храмі, поява фігури Богородиці в Стільському городищі – яскраві тому приклади. Та це лиш дещиця, що стала відомою завдяки крику, здійнятому небайдужими. Але здебільшого подібні історії зостаються на містечковому рівні ніким не помічені. Тому про десятки розібраних на цеглу й камінь костелів та про накриття сотень церков цибулястими блискучими банями тут немає сенсу згадувати.

Проте не можу не погодитися з автором щодо того, що після нас зостанеться невідомо що. Бо якщо в столиці та мільйонниках кілька гарних сучасних проєктів вдасться нашкребти, то в менших містах нічого подібного нема й не передбачається.

Коли кілька літ тому в Львові відкривали Центр Шептицького (один із небагатьох чудових сучасних проєктів), я вже висловлював жаль про те, що малим містам нічого подібного не світить. Тоді краєзнавиця Ірина Пустиннікова влучно підмітила, що польським містам вдалося втілити кілька гарних проєктів в спілці з Європейським Союзом. І здавалося б, це чи не єдиний варіант для України, а заодно і стимул для неї ще рішучіше рухатися в напрямку ЄС, сподіваючись, що Брюссель заступиться за наші пам’ятки і допоможе збудувати сучасні громадські простори в невеликих населених пунктах. Та чи варто надіятися на щось подібне найближчим часом?

Проте мимоволі пригадується програма “Велике будівництво”, про яку нова влада трубить перед місцевими виборами з усіх щілин. Як стверджує офіційний сайт програми: “Проєкт «Велике будівництво» – масштабна розбудова якісної інфраструктури України. Це дороги та школи, дитячі садки, центри екстреної медичної допомоги та стадіони”. У неї вкладено величезну кількість бюджетних грошей, а проте очікувати натомість чогось справді сучасного чи хоча б того, що відповідало духові доби – дарма.

Дуже дивно, що експрезидент Грузії і причетний вже до другої української владної команди Міхеїл Саакашвілі не підказав своїм колегам (ні тодішнім, ні теперішнім), що здалося би осучаснити обличчя вітчизняних міст, як він це зробив у себе на батьківщині із Тбілісі, Батумі та іншими. Що подібні дії підвищують їхню інвестиційну привабливість. Врешті, що це наближає до сучасности й дає поштовх розвиватися місцевим архітекторам та будівельникам, а простим мешканцям – відчувати пульс доби та посилювати свою локальну ідентичність.

Тому в рамках тієї дорожезної державної програми можна було б звести кілька шкіл, садочків, стадіонів чи філармоній не в стилі “коробка з «Нової Пошти» з вікнами” чи “концерти «Кварталу», що застигли в бетоні”, а за цікавими сучасними архітектурними проєктами. Причому бажано, аби передовсім втілювалися сміливі новаторські ідеї десь на периферії, а не на Печерську, бо у мегаполісах і так є кому будувати і кому за це платити. А поява архітектурних красот в умовному Щирці чи не менш умовній Дружківці стимулювала б вітчизняних бариг першого ешелону випендритися у відповідь, причому не задивляючись на “пшонкоко”, а схиляючись до сучасних рішень.

Але з тямущістю теперішньої влади не дуже варто сподіватися на щось подібне. Як і уповати на “небесний” Євросоюз. Тому треба бути реалістами й розставити пріоритети. Поки не маємо змоги впливати на появу нових шедеврів у наших містах, то мусимо берегти старі пам’ятки й робити все, аби в суспільстві таки з’явився національний консенсус, що те древнє каміння дійсно цінне не тим, що його можна потягнути собі на сарайчик, а тим, що воно несе у собі традицію, пам’ять, зв’язок поколінь…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


Відселебрити Україну Лайфгаки