By “Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому яких нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу”.
Іван Франко
“Не пора”
Мій народе! Кров’ю вінчано
Кривд і правд твоїх сувій.
Серед болю, серед відчаю
Я – нащадок пізній твій.
Мій народе! Грім помпезності
Блиснув, гримнув і – погас.
Десять років Незалежності,
Але сором палить нас.
Мій народе-паралітику!..
З велелюдних роздоріж
Затягли тебе в політику,
Як вола – з ярма під ніж.
Вічного, од віку сущого
Хочуть виманити в смерть,
Щоб позбавити будущого,
Все пустивши шкереберть.
Воля кодлом змасакрована,
Тільки й гала – що гучне…
Мова «языком» запльована…
Хто почує? Хто почне?
І чия то над руїною
Молот вознесе рука?
Привид бродить Україною –
Привид скорбного Франка.
Не пророчу я, не вказую,
Лиш болю, бо в серці ссе:
Люди, маєте оказію
Перемислити усе.
Нині з вотчини Франкової
Гляньте – видно ж далебі,
Як з держави кишенькової
Стати силою в собі;
Лиш вслухайтеся уважніше
Не в позичене “ура”,
А рішуче і відважніше –
У Франкове “не пора”.
Не пора лизати задниці
Ні Варшаві, ні Москві.
Не пора державі-страдниці
Бути болем в голові.
Не пора молитись нарізно –
Хто на захід, хто на схід.
Не пора журитись заздрісно,
Що багатшає сусід…
Але нащо вас я втомлюю,
Адже знаю, о юрбо,
З гіркотою усвідомлюю,
Що слова ці марні, бо
Поки ділять вас конфесії
Та партійні шахраї,
Не поможуть вам поезії –
Ні Франкові, ні мої.
Богдан Стельмах
збірка «Вірші про Україну» (2004 року)
