By 
Сьогодні, на 26-му році проголошення незалежності України варто повернутись до подій, що відбувались на висхідній позиції розбудови держави. На жаль, навіть нескладний аналіз суверенітету країни не дає втішних відповідей на питання щодо окремих його складових – економічної, політичної, інформаційної, територіальної, культурно-духовної – настільки вони чітко не визначені і не конкретизовані. Впродовж усіх 26-ти років сумнівну стійкість має і статус України як держави.
Генрі Кіссинджер ще в далекому 1993 році писав, що “для України її ядерна зброя є єдиною козирною картою у відносинах з північною сусідкою, яка звикла до гегемонії. Після того, як Україна впродовж 300 років була поневолена Росією, для неї гарантія безпеки, мабуть, важливіша за ядерну зброю… Може бути, що вже написано сценарій російської інтервенції в ім’я нерозповсюдження ядерної зброї”[1].
Український політичний істеблішмент за всі роки декларованої незалежності не спромігся закласти бодай невеликий фундамент національної безпеки, або ж отримати міжнародні гарантії охорони.
Однак Україна вже мала міжнародну обіцянку безпеки. Після розпаду СРСР ми володіли третім у світі ядерним потенціалом. Київ прийняв рішення про знищення стратегічних носіїв і передачу Кремлю 1734 ядерних боєголовок під тиском США і Росії.
Добровільна відмова України від ядерної зброї на фоні бажання інших держав отримати контроль над військовим атомом тлумачилася як перша подібна акція у світовій практиці. Сьогодні офіційний ядерний клуб складається з США, Росії, Великої Британії, Китаю та Франції. Коло неофіційних власників ядерної зброї набагато ширше. Крім того, ще 30-40 країн світу зараз можуть створити ядерну зброю. Єдиною державою, яка відмовилась від розробок у ядерній сфері, була Південно-Африканська Республіка, яка виміняла атомну міць на лідерство у Африці. Однак у ПАР, на відміну від України, ядерної зброї на той час не було. Що ж виміняла Україна?
У Будапешті в грудні 1994 року Україна граціозно відмовилась від атомної зброї (176 міжконтинентальних балістичних ракет, а також майже 2 600 одиниць тактичної ядерної зброї).
Після ядерної капітуляції Україна приєдналась до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), а США, Росія та Велика Британія підписали “Меморандум про гарантію безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї”. Зазначені країни відмовились від використання проти України сили “у відповідності з принципами Заключного акту ОБСЄ” та підтвердили свої “зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України.”[2]
| У спільній заяві В. Януковича і Б.Обами, зробленої під час квітневого (2010 р.) візиту українського президента до США з нагоди односторонньої здачі усіх запасів високозбагаченого урану, було заявлено наступне: “Президент Обама відзначив унікальний внесок України у справу ядерного роззброєння і запевнив, що гарантії безпеки, надані в рамках Будапештського меморандуму з Україною від 5 грудня 1994, залишаються в силі“.
В якій силі? У силі Росії? Чи може у силі США? І чи має силу той документ, що називається «меморандум»? Очевидно, що ні. Порожні слова і пусті запевнення. |
Однак фраза “ніяка їхня зброя…” змушує засумніватися у наданих гарантіях, оскільки потужний тиск на політичному, економічному, інформаційному, церковно-релігійному рівні із застосуванням специфічних видів зброї щораз руйнує каркас державного утворення, вже не кажучи про регулярні “побрязкування зброєю” в бік України кремлівськими яструбами. Достатньо згадати слова керівника адміністрації Володимира Путіна Олега Волошина, який 2003 році під час конфлікту навколо півострова Тузла погрожував скинути на Україну бомбу.
Окрім того, меморандум можна розуміти як протокол про наміри і не більше. Жодного покарання за порушення меморандуму не передбачено.
Під час парламентських слухань “Україно-російські відносини: сучасний стан і перспективи” 22 жовтня 2003 року Юрій Єхануров підкреслив, що захисний механізм гарантій суверенітету, наданих багатьма країнами, не діє. Натомість Україна цілком спроможна створити невеликий ядерний арсенал, і відповідні роботи мають окремо фінансуватися з державного бюджету.
Наявність ядерної зброї для багатьох країн – це фактор стримування зовнішньої агресії. Відразу після вивезення з території України ядерних запасів, Росія почала нападати на українців (коса Тузла, м. Севастополь, Чорноморський флот РФ, втручання у внутрішні культурно-освітні та інші питання), а Румунія висловила свої претензії на о. Зміїний, Північну Буковину, Бессарабію, подвійне громадянство тощо.
Чомусь противники ядерної зброї при всій загальносвітовій тенденції до її набуття не хотіли помічати очевидних загроз. Постійні енергетичні, продуктові, гуманітарні війни, проблеми територіальної цілісності України і відверто ворожі заяви з боку вищих державних посадовців Росії переконують нерозважливих українців, що Кремль не збирається бути гарантом нашої недоторканності і виконувати свої зобов’язання згідно Меморандуму. У цих умовах все частіше постає питання про повернення ядерного потенціалу як інструменту стримування агресивних заяв і дій наших сусідів.
Рішення України про односторонню відмову від ядерної зброї не передбачало механізмів гарантування національної безпеки. Чого варті такі аргументи на користь ядерного роззброєння, як констатація того, що “і США, і СРСР створили потужні ракетно-ядерні промислові комплекси, що поглинали величезні гроші, матеріальні й інтелектуальні ресурси обох країн”[3].
Вже майже 23 роки Україна не має ядерних комплексів, але, як не дивно, грошей у країні не побільшало. Та й інтелектуальні ресурси мають тенденцію рухатися за високотехнологічними, наукоємними проектами. Легко передбачити, що разом із здачею високозбагаченого урану і його вивозом до Росії відбувається “втеча мізків”. Високотехнологічні об’єкти є автоматичними акселераторами примноження робочих місць у суміжних сферах і галузях, акумуляторами інвестицій та досвіду.
Зрозуміло, що будь-які дії таких масштабів потрібно було б розглядати з позицій національних інтересів держави, але, на жаль, такого поняття сьогодні законом не окреслено.
Ймовірно, що добровільне складання ядерної зброї передбачало певні політичні й економічні дивіденди. Можна було б допускати не лише думку про те, що Захід в особі НАТО і ЄС з розкритими обіймами прийме у своє товариство Україну, а й спростить перелік необхідних вимог-стандартів. Таким чином, Україна виміняла б ядерну зброю на місце у Євроспільноті. Але, на жаль, відомий принцип “гроші вечором – стільці вранці” українські можновладці проігнорували.
Окрім стратегічної зброї, якою так опікалися США та їхні сателіти у цій оборудці, Україна здала ще й тактичну зброю, хоча тоді це не було необхідним. Україна вивезла до Росії майже 90 тон високозбагаченого урану та приблизно 10 тон збройного плутонію. Як свідчать фахівці, такі матеріали не мають ринкової вартості, зате відома ціна їхнього виробництва: 1 кг урану коштує 100 тисяч доларів, а плутонію – понад мільйон доларів. Тому лише за ядерні матеріали тактичної зброї Україна мала б отримати компенсацію в сумі 10 млрд. доларів. Окрім того, ми мали отримати фінансову допомогу від західних країн на ліквідацію шахтних пускових установок.
| Доречно підкреслити, що США ніколи не були проти позбавити Україну всіх можливих засобів оборони. Це стосується, наприклад, відомого комплексу Р-300 («Скад»). Оперативно-тактичну рідко-паливну ракету “Скад” вважають однією з найпоширеніших у світі. Вона розпочала свій відлік з німецького “зброї відплати” – Фау-2, дітища професора фон Брауна. Після Другої світової війни з території німецького ракетного центру Пеенемюнде, що потрапив до радянської зони окупації, до кінця 1946 р. вивезли деталі 20 ракет Фау-2. Через два роки СРСР уже почав випробовувати двигун, який був копією німецького.
Комплекс був прийнятий на озброєння в 1967 році. Експортувався в Афганістан, Йємен, Іран, Сирію, Ірак, Ліван.
За роки незалежності нашої країни Р-300 був приводом для тиску з боку Вашингтона, який фактично вимагав, щоб Україна ліквідувала свої комплекси 9К72, аргументуючи це приєднанням до міжнародного Режиму з контролю за ракетними технологіями (РКРТ) і домовленостями, існуючими щодо ракет середньої та малої дальності (РСМД). Реально ні під один із цих договорів ракетний комплекс Р-300 не підпадав, оскільки його дальність стрільби складає 300 км. Однак Вашингтону все-таки вдалося домогтися свого. Нагадаємо, що під тиском США ліквідували свої ракети Угорщина, Болгарія, Словаччина, причому останні – ОТР-23 “Ока”, у яких од найдовше залишався на озброєнні. За словами екс-в.о.міністра оборони України В.Іващенка проект щодо утилізації Р-300 передбачається реалізувати до 2015 р. У Персидській затоці, в ході операції “Буря в пустелі”, проти іракських ракет застосовували американські протиракетні системи “Петріот”. Система обстріляла 42 “Скада”. Спочатку стверджували, що американці збили в польоті до 96% ракет супротивника. Але згодом Рахункове управління Міноборони США підтвердило знищення тільки 9% “Скад”. Не дуже допомогла і авіація, хоча під час “Бурі в пустелі” близько 2500 вильотів робилися саме з метою знищити “Скад”. Щоб знищити мобільні пускові установки, американці використовували винищувачі-бомбардувальники F-15E. Проте їх сучасне радіоустаткування виявилося непридатним для пошуку: “Скад” не випромінювали сигналів. Тому американські пілоти покладалися тільки на відеоспостереження. Пізніше виявилося, що з 28 пускових вдалося знищити 12. Не дуже високий показник. Можливо і в цьому причина українського «роззброєння». |
Як це вже історично склалося, Росія “по-братськи” компенсувала лише вартість нашої стратегічної зброї – надала Україні паливні касети, сумарна вартість яких склала менше 2 мільярдів доларів. І це при тому, що ефективність цих касет на 25% нижча, ніж у західних аналогів.
З прагматичної точки зору, вигіднішою для України була б не компенсація у вигляді палива для АЕС, а грошове відшкодування вартості ядерних матеріалів. За ці кошти можна було б придбати якісніше паливо для атомних станцій. Уже тоді було відомо, що вартість високозбагаченого урану приблизно у 100 разів вища від цін низькозбагаченого урану, який є у паливній касеті, а збройний плутоній перевищує вартість ВЗУ ще у 5-10 разів.
| Як стало відомо, у результаті квітневої зустрічі ( 2010 р.) президентів України і США було досягнуто згоди про остаточну здачу до 2012 р. високозбагаченого урану. Як заявив В.Янукович, все це робилося на прохання вчених. Побутує думка, що на уран, який зберігається в Харкові, у справжніх учених були свої плани. На основі високозбагаченого урану хотіли створити генератор нейтронів, який можна було використовувати як в матеріалознавстві, отриманні матеріалів з новими характеристиками, так і для збільшення ККД ядерних реакторів. Але тепер це залишається лише мрією, тому що на низькозбагаченому урані такого генератора нейтронів не створити. |
Очевидно, розташування України між Заходом і Сходом і та роль (протектора, “санітарного” кордону), яка їй відводиться, більше відповідає стратегічним інтересам сучасних геополітичних гравців – США, ЄС, Росії, а не її власним.
[1] газета “Время” від 2 травня 1993 року
[2] http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ru/998_158
[3] Щербак Ю. Україна: виклик і вибір. Перспективи України в глобалізованому світі ХХІ століття
