By 
Брак американської допомоги, яку демократи списують на перешкоди з боку республіканців, невдачі українського контрнаступу та провальна політика мобілізації формують підстави для замороження війни та підписання перемир’я. Це поганий сценарій для України, але деякі політики у своїх діях уже керуються принципами виборчої кампанії, причому як президент, так і його опоненти.
Закінчення терміну повноважень впливає на легітимність українського керівництва перед західними партнерами, тож вибори можуть бути оголошені та проведені в пришвидшеному режимі. Вигляд нового політичного ландшафту України залежатиме від умов потенційного перемир’я, яке українська влада може підписати під тиском західних партнерів. Офіційно ніхто на нас не тисне, але брак допомоги при невиконанні вимог партнерів також є формою тиску.
Якщо українська влада визнає наявну лінію розмежування і водночас не матиме жодних успіхів у євроінтеграції, партія Зеленського перетвориться на другорядну силу в парламенті. Якщо ж президент зуміє якщо не вступом у НАТО, то хоча б оборонними угодами чи дислокацією іноземних військ убезпечити від російського вторгнення решту території України, оновлена партія Зеленського може залишитися впливовим політичним гравцем. Український гарант спробує підсолодити гіркоту втрати територій прогресом у євроінтеграції, але одного погляду на польсько-український кордон чи політику Угорщини достатньо, щоб зрозуміти, що приєднання України до НАТО та ЄС триватиме роками.
Середовище “старих” політиків зараз переживає глибоку екзистенційну кризу через переважну незалученість більшості нинішніх партійних лідерів до влади, армії чи масштабного волонтерства. Лише Петро Порошенко помітно бере участь у волонтерській діяльності й намагається конвертувати це в політичні бали, проте безуспішно. З наявних політичних партій повністю зникнути з політичної арени можуть “Батьківщина” Юлії Тимошенко, яка ніяк себе не проявила під час війни, і “Голос”, що вже припинив існування. “Слуга народу” буде перейменована, переформатована й поповнена впізнаваними командирами ЗСУ та волонтерами. У цій партії давно обговорюють можливість у разі парламентських виборів залучити у свої списки топових військових командувачів, які дадуть їй змогу показати добрий результат. Але новій політсилі Зеленського доведеться витримати удари за всі воєнні та політичні помилки президента, якого звинувачуватимуть у всьому: від неготовності країни до війни й скандальної мобілізації до державної зради.
Колишні регіонали та члени ОПЗЖ створюватимуть новий латентний проросійський проєкт, спрямований на російськомовних і прихильників Московського патріархату. Його ключовим меседжем буде “мир, діалог і порозуміння”. Однак відсоток підтримки оновленої ОПЗЖ буде явно меншим за довоєнні показники через окупацію й еміграцію суттєвої частини їхнього електорату, а також розчарування в ідеях “русского мира” в меншої частини.
Єдиною “старою” партією, що має шанси бути в новому післявоєнному парламенті, є “Європейська солідарність” Петра Порошенка, у якої стабільний електорат і постійний фінансовий ресурс. На тлі появи нових військово-волонтерських партій “ЄС” втратить колишню електоральну підтримку, але залишиться парламентською партією. “Секта порохоботів”, як її називають опоненти, також поповниться воєнними героями й навіть може зробити хід ферзем — залучити на свій бік Залужного. Невідомо, чи ексголовком погодиться на такий варіант, але саме прихильники Порошенка чимало доклалися до створення “культу Залужного” та стали на його бік на противагу Зеленському.
Але більш імовірним є варіант самостійного політичного плавання Валерія Залужного. Потенційний партійний проєкт генерала міг би бути перспективним, якби вибори відбулися у 2024 році. Адже, за опитуваннями КМІСу, рейтинг Залужного перевищив рівень довіри до Зеленського. До того ж, за даними Центру Разумкова, 45 % опитаних респондентів вважають, що нова керівна політсила має з’явитися із середовища військових. Але в разі демонстрації політичних амбіцій Залужного опоненти почнуть “шити” колишньому головкому всі проблеми перших двох років повномасштабної війни: від втрати Півдня та Маріуполя до методів роботи ТЦК, не кажучи вже про захист дисертації під час інтенсивних боїв. Бойовий генерал, якого опоненти називатимуть “паркетним генералом”, не звик до потоків бруду виборчої кампанії, яка може суттєво попсувати репутацію. А нинішня влада, безумовно, має козирі (накази, рапорти чи щось схоже на компромат на колишнього підлеглого), які можна використати як “доказ” провальних операцій контрнаступу чи помилок командування, що призвели до великих втрат солдатських життів тощо. Проти Залужного можуть використати й “свідчення” інших командирів чи рядових бійців, яких візьмуть у партійні списки Зеленський та інші політики. І виборцю буде складно знайти істину у сфері, де завжди все засекречено й доводиться вірити лише словам. Крім цього, тривала відсутність Залужного в медійному полі сприяє його “забуттю”, якщо в інформаційну підтримку ексголовкома не вкладатися вже зараз. Тож фінішувати “партія Залужного” може зі скромнішими результатами, аніж очікувалася, але цілком може бути парламентською партією.
Потенційно впливовою може стати ймовірна партія Сергія Притули, який має високу довіру виборців. Умовна “партія Притули” навіть випередила “Слугу народу” в соцопитуванні КМІСу, у якому 49 % респондентів висловили “позитивне” ставлення до такої партії. Тож українці цілком можуть побачити передвиборчу конкуренцію “партії волонтерів” із “партією ЗСУ”, якщо ці нові політсили не погребують грошима чи об’єднанням з олігархами.
На післявоєнному політичному небосхилі може з’явитися і нова партія зі спонсорською підтримкою олігарха Віктора Пінчука, який на відміну від інших олігархів не мав проблем із правоохоронними органами й не зазнав суттєвих фінансових втрат. Нещодавно Пінчук спільно з Офісом президента презентував проєкт Deciding Your Tomorrow, під час якого фотографувався із запрошеними учасниками: Юлією Паєвською з позивним Тайра та популярним волонтером і очільником фонду “Повернись живим” Тарасом Чмутом. Якщо Пінчук не об’єднає зусилля із Зеленським, з яким має добрі стосунки, а просуватиме самостійний політичний проєкт із команди волонтерів і популярних військових, така партія може подолати парламентський виборчий бар’єр за умови, що участь у ній Пінчука не афішуватимуть.
Не залишиться осторонь центрів ухвалення рішень і Рінат Ахметов, який досі є найбагатшим українським олігархом і вже не одне десятиліття зберігає політичний вплив. Призначення колишнього менеджера його компанії Шмигаля прем’єр-міністром — зайвий цьому доказ. Якщо олігарх не долучиться до підтримки наявних політичних сил, а волітиме мати власний важіль впливу, імовірною є поява партійного проєкту з його спонсорством.
Хоча до перших післявоєнних виборів переважна більшість нинішніх партій зникне з політичної арени України, очевидно, що на чільних місцях у політиці залишаться їхні нинішні лідери та спонсори: Зеленський, Єрмак, Порошенко, Пінчук та Ахметов. Але тепер їхні меседжі будуть більш патріотичними, реформаторськими та проєвропейськими.
