By 
Ситуація з мобілізацією і демобілізацією, мабуть, найпотужніше (як любить говорити президент Зеленський) за час повномасштабної війни продемонструвала, що влада в Україні не здатна адекватно відповісти на найскладніші виклики, перед якими стоїть держава й народ. І проблема не тільки в нинішніх “керівниках усіх рівнів”, адже вони не впали нам із неба, — їхні попередники були нічим не кращі (або ж не надто кращі). Якість сучасного державного управління в нашій країні є результатом негативного добору (кадрів, лідерів, фаворитів тощо), що його понад три десятиліття проводили як еліти нашої країни, так і прості виборці.
Здавалося б, навіщо про це вкотре говорити, адже все це давно відомо. А для того, що процес триває, а його результати будуть відчутними й у нашому післявоєнному майбутньому.
Як пише Павло Казарін у статті “Як програти війну” про закон про мобілізацію, який він влучно іменує “законом про безвідповідальність”: “У результаті ухвалення закону перетворилося на фестиваль популізму. Документ вихолостили та його фінальним бенефіціаром стала не армія, а ті, хто хоче від неї сховатися. Кримінальну відповідальність змінили штрафи, примусові заходи — прибрали чи пом’якшили, доступ ТЦК до актуальних баз даних — обмежили”.
Під час війни, до того ж у її некорисній для нас фазі, влада дбає не про кількісний і якісний стан армії, а про свого майбутнього лояльного виборця. Принципові й мужні, відповідальні та патріотичні й так уже на війні, бʼються з ворогом на передовій, роблять усе можливе й неможливе для захисту тилу чи волонтерять усупереч несприятливим обставинам — їх не захистиш від мобілізації, вони самі себе мобілізували майже із самого початку.
Натомість влада де-факто створює низку можливостей для ухилення від мобілізації тим, хто не шкодує ані грошей, ані зусиль, щоб уникнути виконання “почесного обовʼязку”. Більшість серед них боягузи й егоїсти, брехуни й шахраї.
Що ж, насправді це ідеальний ресурс для влади, яка й сама є наслідком відʼємної селекції. Це синонімічне поняття до “негативного добору” має своє пояснення. У скороченому варіанті воно звучить так: “Індивіди на вершині ієрархії, бажаючи завжди залишатися при владі, вибирають собі соратників чи підлеглих за критерієм некомпетентності — ніхто не має бути достатньо компетентним, щоб усунути свого керівника від влади. Оскільки підлеглі часто копіюють поведінку своїх керівників, вони роблять те саме з тими, хто нижче від них в ієрархії. Так уся ієрархічна структура із часом поступово заповнюється все більш некомпетентними індивідами”.
Зрозуміло, мабуть, що під “індивідами на вершині ієрархії” слід розуміти не лише представників політичної чи державної влади, але й керівників навчальних закладів чи медичних установ, фіскальних служб чи правоохоронних органів, органів правосуддя чи спецслужб. Ми ж бачимо, хто із цих сфер де і як воює, а хто в тилу веде свою традиційну діяльність так, ніби війна їх не стосується.
І який же із цього висновок? Такий: що більше на війні загине й “вигорить” тих найкращих — щирих, відданих, жертовних, то більшою буде питома вага в післявоєнному суспільстві тих других — нікчем і негативців.
