Чи може Україна перемогти?

Українцям і їхнім союзникам варто попрощатися з деякими міфами 2022 року й боротися з російським агресором, ураховуючи виклики позиційної війни й не покладаючись на “чорних лебедів”.

Нещодавня стаття у The Economist про можливість російської перемоги над Україною є лише однією із численних останніх публікацій у західній пресі, які демонструють відсутність послаблення позицій Москви у війні. Журналісти видання вказують на небезпечні тенденції, з якими західні політики досі нічого не змогли подіяти: Кремль поставив Росію на воєнні рейки, організував постачання зброї з КНДР та Ірану, вдало обходить санкції через треті країни. Російська армія розробила успішну тактику радіоелектронної боротьби, Путін планує воювати довго й готовий до великих втрат особового складу, тож не варто сподіватися на революцію в Росії чи швидку смерть кремлівського тирана.

Водночас західні політики не докладають вдосталь зусиль, щоб забезпечити Україну необхідним озброєнням. Київ змушений випрошувати зброю, яка захищає також і Захід у боротьбі проти найбільшої цивілізаційної загрози. Нам не дали авіації, тож ми були змушені проводити контрнаступ без переваги в повітрі. І навіть та допомога, яку Захід дає, є насамперед грошима для західних військових концернів та іноземних інструкторів, а не реальним озброєнням. За даними The Washington Post, майже 90 % коштів на військову допомогу Україні залишаються в США. А вартість старої списаної техніки для Києва у Вашингтоні рахують за ціною нової техніки, замовленої для американської армії.

Видання The Economist закликає: “Як заради себе, так і заради України, Захід має терміново прокинутися від летаргічного сну”. Адже західним союзникам України заважають почати діяти адекватно “фаталізм, самозаспокоєність і разюча відсутність стратегічного бачення”. Поки в США адміністрація Байдена щосили намагається змусити Конгрес виділити Україні фінансування на 60 млрд доларів, а потенційна перемога Дональда Трампа може взагалі припинити постачання зброї, країнам ЄС варто брати на себе відповідальність за безпеку континенту.

Такий “холодний душ” від західних журналістів має вигляд не так проплаченої російської ІПСО (при тому, що можливість замовити статтю у впливових західних виданнях є загальновідомою), як крику душі до західних еліт, які не лише проспали руйнування наявного світового ладу, але й не помічають наближення більшої катастрофи.

Україні також варто прокидатися з летаргічного сну телемарафону “Єдині новини”, а владі — нарешті подолати наслідки своєї некомпетентності й почати діяти ефективно. Ми навряд чи закінчимо цю війну на руїнах Кремля, у нас може забракнути сил звільнити навіть Крим і окупований Донбас. Зеленський нещодавно чомусь згадав про закоренілу російську пропаганду в головах жителів цих територій — напевно, невипадково. Президент нарешті визнав, що наш контрнаступ не досяг поставлених цілей, і наказав будувати оборонні споруди — ми переходимо до фіксації лінії фронту на нинішніх позиціях. Імовірно, Зеленський знову, як весною 2022 року, тягне час, щоб дочекатися західної авіації та перечекати несприятливий для наступу зимовий період.

Владі потрібно шукати нові рішення щодо мобілізації. Наловити на вулицях немотивованих малозабезпечених чоловіків — це не так допомога, як перешкода для ефективних військових операцій. Навіть РФ організувала мобілізацію ефективніше: путінський режим не виловлює чоловіків, а створює такі умови та обмеження, після яких вони самі стають у черги до військкоматів. У нас стільки мобілізаційних скандалів, які обурюють західного обивателя і вже прямо впливають на потік західної допомоги, і жодних дієвих висновків та змін. Влада анонсувала реформи, що більше схожі на передвиборчі гасла, але, якщо народ знатиме, що воюють лише малозабезпечені верстви й ніхто з представників керівної еліти не перебуває на фронті, навіть нові реформи можуть не змінити мотивації мобілізованих. У роки Другої світової син мільйонера Джон Кеннеді був капітаном торпедного катера й мав бойові поранення та заслужені нагороди — і це була загальна тенденція серед американської еліти.

Влада часто говорить про спроби організації росіянами третього Майдану, але нічого не робить для усунення винних у виникненні причин народного невдоволення. Наш спосіб пропаганди суттєво нагадує радянський: влада голослівно вимагає від громадян патріотизму та самопожертви, забуваючи, що впродовж декількох десятиліть була для них символом корупції та причиною трудової еміграції за кордон. Водночас фігуранти корупційних розслідувань, зокрема й із Міноборони, часто уникають відповідальності, не кажучи вже про неконфісковані набуті статки.

Вигнання росіян з окупованих територій вельми залежить саме від зміни підходів до мобілізації, демонстрації, що воюють не лише ті, кому не вдалося відкупитися, та від переведення тилу на військові рейки, щоб постачання армії не залежало від благодійних зборів.

Не менш важливо також розповідати про єдність нації без розпалювання міжпартійної ворожнечі. Україні, напевно, не підійде формування уряду національної єдності за ізраїльським сценарієм, що більше нагадуватиме перший рік каденції Ющенка з взаємним перетягуванням ковдри між політиками, які конкурують. Але без зміцнення кадрової ефективності людьми з-поза оточення випадково набраних “слуг народу” нам також не обійтися.

Російсько-українське протистояння зайшло у фазу позиційної війни на виснаження, подальший перебіг якої залежить від мотивації військових і суспільства. У позиційній війні зазвичай програють держави з великим протестним потенціалом, де трапився вибух суспільного невдоволення. За умов паритету на фронті, коли ситуація зайшла в глухий кут і жодна зі сторін не може просуватися, бо однаково технологічно оснащена, сильнішою є та армія і держава, яка усвідомлює, що більше втратить від припинення бойових дій. У разі української поразки путінський режим не пробачить мільйонам щирих українських русофобів, які чинили шалений опір, тож наслідком капітуляції України буде новий геноцид. Тому в українців немає третього варіанта у виборі між боротьбою та поневоленням.

Але це не означає, що наше становище передбачає лише почесну загибель у нерівній боротьбі. В історії було багато прикладів, коли менші й ресурсно слабші держави перемагали великі імперії. Ми зайшли у фазу позиційної війни з противником, що переважає нас ресурсами та населенням, але ми маємо союзників, яким не вигідний наш програш.

Україні дуже пощастить, якщо їй на допомогу прийдуть “чорні лебеді”: проти Росії відкриється другий фронт і Москва втягнеться в ще одну війну, у Кремлі станеться переворот чи раптово помре Путін. Але якщо історія не буде такою милостивою до нас, нам доведеться вдосконалювати оборонні можливості, серйозно боротися з корупцією на найвищому рівні й будити з летаргічного сну наших союзників. Вони насправді ще навіть не починали, а самим лише списанням свого застарілого військового майна вартістю кілька відсотків оборонного бюджету зробили Росію залежною від постачання зброї з Ірану та КНДР.