By 
У вересні для України прозвучали два попереджувальні дзвіночки, які можуть позбавити нас західної військово-матеріальної підтримки, але в Києві вдають, ніби нічого надзвичайного не сталося.
Найбільша геополітична поразка з 24 лютого
Скандал із “зерновою кризою” з Польщею стався через політику офіційної Варшави та її бажання розіграти передвиборчу карту перед сільським електоратом коштом України, однак винною насправді є українська влада. Польща дійсно порушила норми законодавства ЄС, якому зобов’язана своїм економічним добробутом. Ба більше, керівні в Польщі “пісівці” пожертвували власними ідеями про “особливе партнерство з Україною”, перспективами “Тримор’я” та “Міжмор’я” і навіть латентними мріями про оновлену Річ Посполиту. Анджей Дуда часто наголошував на “особливих умовах для польського бізнесу в Україні” і говорив про те, що “Україна та Польща є більше аніж союзники”, але коли мова зайшла про експорт українського зерна і, за його ж власними словами, порятунок країни, “що потопає”, то інтереси польських агробізнесменів виявилися вагомішими.
Однак навіть попри неправоту й затятість польської керівної партії українська влада не мала морального права виносити цей давно прихований конфлікт у публічну площину. Якби в української влади був більший інтелектуальний ресурс, натиснути на Польщу щодо розблокування українського агроекспорту можна було б через Брюссель чи Вашингтон — і проблема б зникла в бюрократичних геополітичних залаштунках.
Але натомість польська “ПіС” отримала козир для прикриття своїх провалів у міграційній політиці та переключила увагу на “невдячних українців”. До речі, українські посадовці, подаючи заявку в суд для захисту своїх агротрейдерів, мали б зважити на можливість зміни ставлення до мільйонів українців у Польщі. Показово, що вже через кілька днів після судового скандалу польські слідчі раптом дійшли висновку, що ракета, яка впала в Пшеводуві, була українською. “Пісівці” грають без правил, але в Києві мали б це передбачити й не допустити провокування неврівноважених перед виборами.
Загрозлива риторика польського прем’єра Моравецького про припинення постачання Києву зброї стала хоча й неправовою формою відповіді Україні (і у Вашингтоні Польщу вже осмикнули за такий випад), але цілком очікуваною для політиків “ПіС”. Проблема не в тому, що країни Європи регулярно ведуть між собою торгові війни й судяться, а в тому, що Україна зробила це тоді, коли нам варто було б промовчати. Quod licet Iovi non licet bovi (“Що дозволено Юпітеру, не дозволено бикові”) — цей крилатий латинський вислів підкреслює недоцільність “бикування”, особливо якщо на нашого бика нагострили ножа.
Поки в російських пабліках пропагандисти обговорюють перемогу над Україною, ми в умовах критичної залежності від доброї волі Заходу наразі не маємо жодних вагомих козирів, щоб закінчити війну так, як ми б хотіли. І наша влада навіть примудрилася посваритися з ключовою країною, яка формує тил української оборони. Економічна суперечка потрохи розв’язується, але гіркий осад залишився, збурив хвилю політичного популізму по обидва береги Сяну та грайливими піруетами осів на рогах господаря Кремля.
Напевно, було б краще залишити зерно гнити на полях, аніж дати привід для такої іміджевої тріщини, яка стала, мабуть, найбільшою геополітичною поразкою України від початку повномасштабного вторгнення.
Лист із Вашингтона
Нещодавній лист із Вашингтона, який де-факто вимагає від Києва конкретних реформ, щоб отримувати військово-фінансову допомогу від США, став, без перебільшення, небезпечним сигналом для долі України у XXI столітті.
Опублікований у ЗМІ проєкт реформ, які Америка та європейські партнери очікують від Києва, передбачає дуже конкретні кроки: за найближчі півтора року українська влада має зробити незалежними від свого впливу САП, НАБУ й НАЗК, показати результат судової реформи, переформатувати Міноборони за стандартами НАТО, реформувати СБУ та антикорупційні органи й лібералізувати (тобто підвищити) тарифи на газ та електрику. За даними “Української правди”, Україна має реалізувати ці реформи, щоб і далі отримувати військову допомогу.
Американців, зрештою, можна зрозуміти: російська агентура та їхні корисні ідіоти в США зробили все, щоб проблематизувати питання допомоги корумпованій країні, і демократам доводиться пояснювати виборцям, чому необхідно й далі фінансово та військово підтримувати Україну. І хоча США у своїй історії підтримували й не таких, Україна не має шансу перевірити, чи у Вашингтоні не блефують. Однак радник керівника Офісу президента Михайло Подоляк назвав переданий від США перелік пріоритетних реформ “пропозицією, а не ультиматумом”.
Для реалізації висунутих умов Україні потрібна рішуча політична воля президента й парламенту та серйозна кадрова політика уряду, однак їхнє виконання здатне зруйнувати всю традиційну систему владної взаємодії. Незалежність антикорупційних органів означатиме відмову від зручного інструменту політичного впливу на внутрішні процеси в країні. На посадовців та політиків, від яких потрібна послуга, уже не можна буде тиснути, не порушуючи кримінальних справ. І президентові та його Офісу доведеться думати, як по-іншому впливати на внутрішні процеси в умовах війни.
Звісно, українські політики ще мають шанси провести реформи без реформ. Юридичну складову зазначених змін у Верховній Раді можуть паралізувати законодавчим спамом, а інструменти, здатні прокласти шлях для реальної боротьби з корупцією, звести нанівець. Зрештою, можна піти традиційним українським шляхом виконання реформ на 50 %, після чого почнеться гальмування імплементації змін, у той час як кредит уже буде отримано. Це дасть змогу створити ілюзію здійснення реформ Києвом, а західні країни матимуть дуже половинчасті аргументи для відмови від фінансової підтримки України, за допомогу якій вони несуть цивілізаційну відповідальність перед виборцями.
Зрештою, українська влада може вирішити, що півтора року на реформи — це досить великий часовий люфт, за який або віслюк здохне — тобто Путін сконає чи війна завершиться, або падишах помре — тобто зміниться влада в країнах, звідки приходять листи з вимогами реформ. Ті самі, хто радив подати на Польщу до суду, можуть переконати Зеленського не поспішати з радикальними реформами й зайняти вичікувальну позицію мудрої мавпи, яка сидить на дереві й спостерігає за безладом унизу. Мовляв, “ти символ опору вільного світу, ніхто нам не припинить надавати допомогу, бо перемога Кремля не в їхніх інтересах, тож нікуди вони не дінуться”.
З огляду на те, що впливові західні політики дедалі частіше попереджають про “довгу війну”, Україна стоїть перед набагато більшими викликами, аніж вибір підрядників на тендері завтрашньої відбудови. Поки українці жартують про напрямок руху російського корабля, наш власний корабель лише за вересень дістав дві великі пробоїни, які негайно треба залатати чимось міцнішим, аніж політична риторика. Від вміння Зеленського слухати правильних радників залежить майбутнє кількох наступних поколінь українців.
