By 
Сучасне “суспільство спектаклю” у всьому світі живе від вистави до вистави. Місцевий репертуар має сезонні особливості. Від середини жовтня до новорічних свят на всеукраїнській політичній сцені зазвичай грають щось революційне, щось народно-конспіративне. Чи то на згадку про заколоти та перевороти минулих століть, чи то для зміцнення підвалин ідентичності, чи то в ім’я темних духів Самайну.
Ще задовго до народження “суспільства спектаклю” Богдан Хмельницький хитро скористався осінніми народними депресняками, щоб у сніжному листопаді 1648 року тихо закатрупити “топпопуліста” Максима Кривоноса та залишити крикливу голоту без її визнаного вождя. Тут я ні на що не натякаю.
Рання хурделиця ледь розпускає свого білого хвоста, а народ уже займає місця в широкому столичному партері та на вузьких провінційних балконах. Замість нерідного попкорну витягує з пакетів рідні курячі лапки з кетчупом від західного братського народу й починає лайкати-дизлайкати всіма даними Богом пальцями. Очі прикуті до вогнів рампи на екранах і екраниськах, тіла тонко вловлюють ритми шакалячих експресів. Обсмоктані курячі кістки й обгризені репутації хрумтять під чоботами й берцями. Мир чи війна, але show must go on.
На сцені підстрибують, промовляють, верещать і крутять дулі дійові особи осіннього сезону-2023. Когось дуже парламентського та шерстяного, попри його шалені пручання, гуртом виносять за куліси (з балконів — аплодисменти), хтось відчайдушно кричить і махає атласним прапором, а якесь дебеле — кольоровою мапою зі стрілочками.
Злютована група перестарілих хіпстерів танцює під шаманський реп на зіжмаканих портретах, суворі люди в чорному зосереджено монтують із лайна й палок щось здалеку подібне на дельтаплан. Пси весело ганяються за котами, коти за щурами, а щури всіх мають у носі. Хіба що один-другий випадково попадає під шкіряні й гумові підошви. Щурів на сцені найбільше. Вони зграйками й поодинці бігають під ногами танцюристів, прапороносців і крикунів, гризуть декорацію і дошки рампи, вистромлюють вусаті мордочки з дірок завіси. Тут я знову ні на кого й ні на що не натякаю.
“Це, певно, якесь ідейне протистояння…” — шепоче один із глядачів.
“Ні, — відповідають йому, теж пошепки, — це вони гроші не поділили”. На шептунів цикають.
“Усі брешуть…” — зітхає жіночка з курячою лапою в руці, чухає жирними пальцями ніс, ще раз зітхає і несподівано хижо встромляє зуби в м’ясо. Вона співчуває одному з вуйків у чорному, бо його постійно відштовхують від подібної на дельтаплан конструкції. Іноді ногами. Щоразу, коли чоловік у чорному отримує копняка і трагічно шмигає носом, жіночка підносить догори курячу лапу, наче просить слова. Але слова їй ніхто не дає.
“То не політики зовсім, — бурчить спрацьований дядько. — То актори з актрисами”.
“Не з актрисами, а з актринями, довбню ти неосвічений”, — редагують спрацьованого дядька звідкись ззаду. Той озирається, шукаючи поглядом редактора, але злютовані задні ряди сидять із незворушними, хитрими, підсвіченими смартфонами лицями.
Усі редактори, як відомо, прикинулися системними багами. Добрими духами називальних помилок. Усі, окрім найзатятіших і найпопулярніших, яким немає чого втрачати.
“Відчуження, чисте тобі відчуження”, — шепоче собі під ніс добродій, що схожий на викладача основ менеджменту. Він сперечається з кимось у коментарях, пише туди: “Те явище, яке марксисти звикли іменувати «відчуженням», набуває нової якості. Відчуженням, як ви розумієте, я називаю сукупність суспільно-господарських процесів, які перетворюють продуктивну діяльність людини на самостійну силу. Ця сила панує над людиною, визначає місце людини в соціумі та іманентно ворожа людині. Політика є вітриною відчуження, місцем остаточного розриву…”
Ті, що сидять поруч із добродієм, краєм ока читають його коментар, перезираються, пирхають. Не встигає добродій поставити крапку, як його штовхають на підлогу. Смартфон випадає з рук, екран тріскає… Тут безперечний натяк.
А взагалі-то веселого мало. Ще донедавна, ще влітку здавалося, що ми пережили золоту епоху українського політичного шапіто. Насправді ж ні, не пережили. І цирк нікуди не поїхав, і розмальовані вар’яти готуються до виходу. Золота доба триває, а срібна і бронзова ще попереду. І що з того, що в колишніх топ-ковьорних по півтора відсотка електоральної підтримки й по пів відсотка електоральної довіри? Нині весь цирк по шатро в лайні. І навіть із половиною відсотка можна сідлати криву козу й під’їжджати до потенційних спонсорів. І маючи в кишені персональний партійний хор, і без нього. Сольні номери також вітаються. Тим більше, що безробітних ботоферм — як псів нечипованих.
Що таке український політик доби війни? Усереднений портрет не вимальовується. Цинізм, ставка на гроші й фейки, популістські шаблони… Замало для повноцінного полотна. Спробуємо розібрати за кластерами.
Є стара генерація політиків. Чисті популісти в ній нагло виблякли й нагадують порвані боксерські груші. Зате розквітли “тверді господарники” й “лідери громад”. Та і як не розквітнути під теплим валютним дощиком. Війна лише підкреслила вагу тих, хто реально дбає про чистоту вулиць і безперебійність курсування тролейбусів. Зрештою, бюджети достатні, щоб і бригадам донатити, і ветеранам дарувати житло та землю.
Деякі з “твердих” пригріли на своїх територіях військові заводи, вибудували спільно з волонтерами й МОУ ефективні лінії постачання навіть не бригад, а цілих корпусів. І, відповідно, увійшли до вищої ліги. Це поки що не очевидно для простих посполитих, але ті, кому треба, у курсі. Кілька впізнаваних феодалів так борзо набирають політичної (і фінансової) ваги, що в стрижневому офісі аж підгоряє.
А ще “тверді” випустили на арену своїх медіаакробатів і дресированих свинок. І не всі з них бездарні. Що довшою буде війна, то більше у феодалів шансів. Навіть рівень “батька парламентської фракції” не є для них недосяжним.
Нова генерація більш численна і строката. Тут і впізнавані стримери-аналітики з десятками тисяч підписників, і ще більш впізнавані блогери-благовісники з мільйонами приручених глядачів. А на низькому старті мегаволонтери, правдиві фронтові харизмати, молоді й симпатичні страждальці за народ, гіперактивні парламентські пліткарі й навіть мольфари з більш-менш вдалими пророцтвами.
Хоча до виборів ще немало часу, перегони вже почалися. Те, що сьогодні відбувається в нашому медіапросторі, є не просто інтерференцією різноспрямованих ІПСО, як декому здається. Не зрада-зрадонька. І не стрип-тренування майбутніх депутатів і віцепрем’єрів в ім’я Її Величності Впізнаваності. Це реальний — і дуже гарячий, як на особливості експозиції — початок нового національного політичного циклу після понад півторарічного “заморожування”. Девізом стартового етапу перегонів є оте ображене недоросле бурмотіння, розлите мережевим простором: “Усі брешуть…”.
І головне тут не “брешуть”. Головне тут “усі”.
Здається, девізом другого етапу, що почнеться в лютому-березні, буде “Не всі помилялися”. І в ньому також головним буде “не всі”.
