Державно-управлінський контекст реформ

Державно-управлінський контекст реформ
Прем’єр-міністр України В. Гройсман готовий до подальшої реалізації заявлених реформ, що забезпечать економічне зростання: пенсійну і земельну реформи, публічну приватизацію, а також реформи освіти і медицини, які  по суті є умовою Міжнародного Валютного Фонду в обмін на фінансову допомогу.

«П’ять ключових реформ, і зміни будуть відчутні. І я готовий за успіх цих реформ нести всю політичну відповідальність, але я вірю в успіх реформ», – сказав В.Гройсман 14 квітня 2017 року у Верховній Раді України.

Це не перші, і не останні із заяв, які робилися у стінах українського парламенту.

З перших років незалежності України, відколи розпочалися декларації про ринковий вибір, про початок реформ, ринкові трансформації де-факто розглядалися не як мета, і як засіб подолання наслідків економічного колоніалізму, успадкованого від попередніх століть, а як спосіб його консервування, спосіб перерозподілу між собою стратегічних сфер шляхом «реформування» форм власності. На перше місце ставилися завдання не оптимізації економічної структури, не підвищення ефективності праці, не завдання раціонального використання природних, людських, фінансових, інтелектуальних ресурсів, а як джерело збагачення за відсутності контролю з боку держави. Під сучасну пору держава представляє собою поєднання капіталу і влади (факт олігархічного капіталізму), оскільки остання (влада), або ж уособлювала собою олігархічний капітал, або ж його обслуговує.

Згодом ідеї «прискореної», «народної» приватизації набули юридично-правового оформлення через Конституцію, кодекси, закони. Очевидні речі (кричущі факти «прихватизації», втрата не лише зовнішніх, а й внутрішніх ринків) були відсунуті на задній план і замінені для простаків ринковим романтизмом, що супроводжувалося втратою об’єктивної реальності і викривленого сприйняття державо-управлінських механізмів. Наївні сподівання, що за слабкої держави всі гуманітарні, соціальні, економічні проблеми вирішить «невидима рука» ринку, обернулися низкою перманентних криз у зазначених сферах, які час від часу змінюються на депресії.

Очікуваного економічного розвитку (підйому, розвою), як це подає класична політекономія, наша українська дійсність не знає. Можливість легкої наживи у людей без відповідної моралі і освіти, але з твердим переконанням вседозволеності в умовах ринкового хаосу, призвело до того, що купка людей долучилася до перерозподілу національно багатства, створивши таким чином прецедент «п’ятої колони» у власній державі, посиливши та поширивши «тіньову» економіку, організовану злочинність і корупцію.

Відтак, очевидним став факт слабкості як державного утворення, так і нового ринкового середовища, оскільки змін, які відповідали б українським історичним, національним, культурним традиціям та світовим надбанням не відбулося.

Не було почуто слабких голосів реально мислячих економістів, філософів. Натомість українцям була запропонована програма «шокової терапії», яка була розроблена фахівцями Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Світового банку (СБ). По суті і на практиці ця програма вилилася у цілий шерег прискорених реформ заради реформ, реформ, які чітко не окреслювали економічної мети, реформ, що суперечили економічній науці, без урахування особливостей української господарки і просто здорового людського глузду.

Адже приватизація, що подається як одне з найбільших досягнень за роки незалежності (і цей процес триває!), здійснювалася не в інтересах українських людей і навіть не з метою структурної перебудови економіки, а просто заради наживи, а відтак не змогла стати загальноукраїнським мотиваційним чинником, не витворила ефективного власника.

Судячи по структурі експортної й імпортної товарної номенклатури, Україна стає зручною територією для розміщення неефективних, а іноді й шкідливих виробництв, споживачем відпрацьованих «новітніх» технологій і не дуже якісної продукції. Напрошується невтішний висновок, що Україна перетворюється на т.зв. «санітарну зону» між Сходом і Заходом, дуже вигідну як для одних, так і для других.

Повіривши в ілюзії швидкого переходу до ринку і особливо в ідею допомоги Заходом Україні, лідери «українських реформ» не врахували (а скоріше й не знали!!!) проблем геоекономіки, не врахували того, що у світі й надалі існують два полюси – розвинуті країни і країни, що перебувають на периферії світового господарства, як об’єкт експлуатації, соціального терору, гуманітарної експансії та сировинний придаток розвинутих країн, які до свого «золотого мільярда» навіть близько не підпускають країн «третього світу», вже не кажучи про «четвертий світ».

Хотілося б помилятися, але Захід, маючи величезний історичний досвід колонізації, через реформи під егідою МВФ, здійснює політику, до речі, як і сучасна Російська Федерація по відношенню до пост-радянських республік, неоколонізації за схемою фінансового підкорення і за процедурою доведення країн до дефолту (банкрутства), неспроможності самостійного  здійснення державно-управлінських функцій.

Доречно відмітити, що західні країни ніколи не проводили у своїх країнах реформи за моделлю і рецептами МВФ.

Відомий економіст, лауреат Нобелевської премії Дж. Cтігліц так оцінив поради прихильників подібного роду реформ: «Якби цим порадам слідували, то не вдалося б досягнути в США значного економічного зростання». Ще переконливіше висловився  відомий американський економіст Дж.Гелбрайт: «Ті, хто говорять про повернення до вільного ринку часів А.Сміта, – це люди з психічними відхиленнями клінічного характеру». Такої ж думки про модель МВФ ще один лауреат Нобелевської премії Джордж Стіглер: «Хоч вона й застосовується вже більше 20 років, але пішла на користь лише західним банкам»[1].

Поглинання ринків країн «третього світу» відбувається через односторонню лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, створення умов нерівноправного торгового обміну, монополізацію високих технологій (так звана «інтелектуально-технологічна рента»), впровадження ефективних економічних механізмів стимулювання власного експорту науково місткої продукції, жорстке обмеження імпорту та через податкові механізми нищення виробничого, науково-технічного, технологічного та освітнього потенціалів, через відлучення держави від управління (прямого і опосередкованого) економікою.

На відміну від розвинутих країн, теоретики українських реформ спиралися й надалі спираються не на сукупність економічних теорій, а лише на монетаристську економічну теорію М. Фрідмена (лауреата Нобелевської премії) – лідера лібералізму другої половини ХХ ст. Принагідно скажемо, що найбільше надбання економічної науки ХХ ст. – українську інноваційну теорію, –  було відкинуто українськими економістами. Робиться все це під тиском міжнародних фінансових організацій та за порадами іноземних експертів-консультантів.

З точки зору розвитку суспільства Україна, окрім деяких демократичних надбань, розпочала зворотній рух з ХХІ ст. у ХУІІІ ст., сприймаючи за ідеальні ринкові відносини за моделлю А.Сміта та представників Чиказької школи. Головним мотивом такого руху нав’язується боротьба за максимізацію прибутку, протиставляючи таким чином ідеали українського суспільства і держави, нехтуючи при цьому національними інтересами, моральними, духовними та культурними цінностями. І все це загалом подається як демократичний, цивілізаційний  поступ України.

Суть цивілізаційного розвитку, очевидно, слід шукати не в «максимізації прибутку», а у формуванні своєрідної, української моделі гармонійного розвитку, де категорія ефективності оцінюється не кількісними показниками на кшталт ВВП, ВНП, продуктивність праці, а категоріями і рівнем духовного збагачення, духовного приросту, спрямованого на свого витворця (людину), а не на його продукт (благо, товар, послуга). Останнє має служити удосконаленню людини, її характеру, а не навпаки.

Все більше переконуєшся, що  «максимізація прибутку» для українського суспільства перетворюється в національний ідеал і відповідну ідею. Принаймні державотворча думка інших ідей, якщо не зважати на ідею «стабільності», «європейського вибору», українському суспільству не пропонує.

[1] Від себе додам, що російські банки не менш «успішно» освоюють сфери стратегічних інтересів в Україні. Напевно діяльність російського «Промінвестбанку» в Україні, коли він намагається переводити кредитування в російських рублях, потрібно вітати!?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ