By Плюралізм думок у літературному процесі дозволяє письменникам шукати нові форми та сюжети, однак сучасні митці слова все частіше намагаються зачепити “заборонені теми”.
У кожної нації сформувалась своя система цінностей та заборон. Ми не завжди можемо сприйняти скандальну літературу, бо вона непритаманна нашій консервативно-національній свідомості. Нинішня десакралізація в українській постмодерній літературі скидається швидше на європейську моду, ніж на загальну тенденцію літературного процесу.
Володимир Войтенко у статті “Десакралізація Шевченка чи «літературне мародерство»?” обурюється “бузинівщині” – висмикуванню із біографій відомих українських авторитетів брудних інтимних подробиць їхнього життя – правдивих та неправдивих: “Можна, звичайно, пошукати “компромат” і на Антонича. І тоді ми матимемо можливість прочитати новий памфлет про “демократичну десакралізацію”. Інтерпретація творчості Богдана-Ігоря Антонича у романі Юрія Андруховича “Дванадцять обручів” наштовхує на думку, що десакралізація є тенденцією сучасного українського літературного процесу.
Громадськість скандально сприйняла праці Григорія Грабовича про Шевченка, “Польові дослідження…” Оксани Забужко, гіпотезу Соломії Павличко про інтимне листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської, закидаючи сучасним письменникам десакралізацію моральних цінностей. Однак щороку таких “скандальних”постмодерних романів стає все більше. Що це: мода на літературу, тимчасове явище чи тенденція? Чому ці книги знаходять свого читача, а їхні автори друкуються за кордоном?
Після 1991 року популяризація творів митців “гарвардської школи” легалізувала десакралізацію в літературі. Представники “гарвардської школи” прагнуть долучити українське письменстводо європейської культури, однак наша література давно вже є її частиною! Європейські орієнтири бачимо сьогодні не тільки у літературних текстах, а й у публіцистиці відомих постмодерних письменників. Наприклад, книги Оксани Забужко, Юрія Андруховича і Віктора Неборака популяризуються у Польщі. Це свідчить про те, що українська постмодерна література подібна до європейської, а тому добре сприймається за кордоном. Якщо зігнорувати два крайні погляди на тематику текстів “гарвардської школи”: від апологетизму консервативно-реалістичного до апологетизму постмодерної манери писання, то не можна однобоко трактувати цю тенденцію. У Європі знають про Україну, та який імідж за кордоном створює собі українська література? До слова, Оксана Пахльовська та Ліна Костенко вважають, що в Україні досі немає Нобелівського лауреата з літератури, бо наші тексти для європейців надто “серйозні”.
Поряд з утвердженням постмодерної манери писання в українській літературі, передусім – у творах “гарвардської школи”, почали з’являтися прозахідні мотиви: фемінізм, соціальні маргінали, сленгові діалоги, наркотики. Дублювання європейської посттрадиції протиставляється традиційно-національній, тому нині маємо дві літературні школи, два покоління митців. Постмодерністи, наприклад Лесь Подерв’янський, часто пишуть скандальні твори. Я не можу сприймати серйозно його тексти, адже українська нація консервативна, впродовж століть у нас були авторитети, цінності, сакралізація еротики. У мене твори Леся Подерв’янського викликають зніяковілість: де його ідеї, глибина?
Отже, вважати ці тексти легалізованим плюралізмом творчості чи десакралізацією літератури? Висмикування брудних подробиць із життя авторитету не справляють позитивного враження на громадськість. Європа вже давно пережила цей етап. Погоджуюся із думкою професора В. Войтенка: “Мене у генії цікавить геній!”А “Вурдалак”О. Бузини і “Дванадцять обручів”Юрія Андруховича – не останні спроби наших літературних майстрів привернути до себе увагу та здобути славу серед молоді завдяки скандалу.
Юрій Андрухович довго працював над науковою працею про Богдана-Ігоря Антонича. Деякі вірші митця він потрактував буквально, тобто як натяк на інтимне життя, називаючи його “поетом весняного похмілля”. У своєму романі Ю. Андрухович писав:“Українське літературознавство відносно мало уваги приділило проблемі Антонича й інакшості чи, скажімо, Антонича як інакшого, сконцентрувавши зусилля якраз на протилежному. Далі я спробую оголити цю інакшість хоча б частково, обстеживши її поняттям екзотичного, і довести присутність у цьому екзотичному самого Антонича[1]”. Отже, Юрій Андрухович хоче бачити у Антоничі екзотику і скандал.
Десакралізація в українській літературі є етапом розвитку постмодерної манери писання, тенденцією і явищем. Важливо, щоб літературний плюралізм не знищив наші літературні та моральні авторитети, без яких суспільство не може існувати. У пошуку вишуканих форм і скандальних тем важливо не знівелювати національні і моральні цінності української нації. Маємо дбати за збереження наших національних святинь для майбутніх поколінь і відсіювати дешеві літературні скандали.
[1]Андрухович Ю. Дванадцять обручів. – 2003. – С. 48.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
