Хмари і підсвинки  

У селах все просто. Люди живуть в хатах, збудованих ними, або ж людьми з їхнього роду. При цьому не часто зустрінеш залюднену хату, якій більше ста років, яка геть забула свого будівничого. Тому в селах житлові споруди і люди реально зближені, якщо не зріднені. Навіть прокляті «чорні» сільські хати не відчужені від своїх мешканців. Вони тихо, повільно і підступно вбивають їх «у домашньому стилі», м’яко огортаючи своєю темрявою, висмоктуючи силу, гасячи внутрішнє світло, поступово перетворюючи на руїни мрії та сподівання. Вони вбивають своїх господарів так, як вміють вбивати лише кревні родичі. Між людьми і спорудами в селах немає метафізичної дистанції.

Зовсім інша ситуація в місті. Тут будинки живуть століттями. Їхні будівничі і перші мешканці давно перетворилися на безсилі тіні та міфологізовані фігури громадської пам’яті. Та й більш «свіжі» великі багатоквартирні будинки, з яких складається і ділове середмістя і «спальні райони», в жодний спосіб не зріднені зі своїм населенням. Воно, це їхнє населення, надто численне і плинне для справжнього, для глибокого, складного і ціннісного зріднення.    

Це, в цілому, уможливлює парадоксальну ситуацію: в одному місті насправді живуть два – місто людей і місто будинків. Й це лише на перший погляд вони гармонійно розташовуються в urbana spatium – люди і будинки. Лише на перший погляд вони складають органічний та життєдайний симбіоз рухливого і нерухомого. Насправді все інакше.

Будинки живуть довше за людей. Набагато довше. Відповідно, в них накопичується та зберігається більше тієї «тонкої субстанції», яку звично ототожнювати зі знаменитим міським духом (Civitas Spiritus), аніж у тих недовговічних біосоціальних системах, що називають себе міськими громадами.

Люди думають, що будинки повністю в їхній волі. Що люди вільні створювати їх, перебудовувати та зносити згідно людських потреб, колективних або егоїстичних. Можу припустити, що це одна з численних людських ілюзій, навіяних і давніми забобонами і теперішніми уявленнями про людину як стрижневу та укохану істоту Всесвіту.

Можливо, навпаки, будинки створюють, змінюють нас для своїх потреб, продовжують або скорочують нам життя. А за критичної потреби виводять своїх мешканців за межі базової реальності.

А ще міські будинки вміють спілкуватися один з одним без нашої участі. Й для цього не обов’язково, щоби вони стояли на одній вулиці. Нам важко зрозуміти як вони це роблять. Дроти і домашні роутери до цього, здається, не причетні.

Будинки також можуть блукати.

Колись я написав про це невеличке есе. Ось воно:  

«Серед дивних міських легенд є одна не просто дивна, а дуже дивна. А ще вона давня. Можливо така ж давня, як й сама людська практика будувати в одному місці скупчення різнофункційних споруд з’єднаних спільним задумом громади. Себто будувати міста. Дивна давня легенда оповідає про будинок, що з’являється і зникає попри людську волю. Він невеликий, але щодо кількості його поверхів, вікон і балконів є різночитання.

Є канонічна версія і апокрифи. За канонічною версією, в будинку лише два поверхи і засклена мансарда, дев’ять аркових вікон з барочними рамами і невеличкий напівкруглий балкон з кованими, важкими, з чорного матового металу, прикрасами. В ящиках для квітів – розмарин, гіацинти і парацембольси з гострим гірчичним запахом. 

Хтось з обраних має можливість бачити цей будинок, обходити його з півдня і сходу, торкатися його мурів, а комусь зась. Дехто чує голоси і співи, що лунають з нього на розвидні і в присмерках. А ще, кажуть, вночі. Іншим вбачаються рухливі тіні і спокусливо-чіткі силуети за його фіранками.

 Декому (не)щастить увійти до будинку. Декому навіть вдається з нього вийти (це, переважно, молоді закохані пари та сакраментальні самітники у довгих несвіжих плащах з архаїчними ліхтарями та посохами). Він жовтий у видінні пророчиці з Ісфахану і темно-сірий, наче притулок серійного вбивці з поганого роману. В ньому, як і у звичайних будинках, є темні шафи з порцеляновим посудом, кімнати, комори і коридори. Є навіть домашні тварини. Два коти – сніжно-білий і кольору вугільного інферно. Коти іноді граються з маленьким рептилоїдом, іноді просто сплять.

В історії, яку юна наложниця розповідає халіфові, у передмісті Мадрасу час від часу виникає палац з фонтаном і трьома красунями, що своїми принадами й співами заманюють до палацу вродливих юнаків. Але наступного дня, як зазвичай і буває у таких казках, вродливих юнаків знаходять мертвими. Палац-пастка щезає при перших променях Сур’ї, аби наступної ночі з’явитися на іншій вулиці. Де також живуть неспокушені романтичні юнаки.

Боргес, як відомо, виводив родовід легенд про зникаючі будинки з давньоєгипетської оповідки про невидимий дім з міста Он. Сей пращур зникаючих будинків зберігав у своїх лабіринтах три реліквії: срібне дзеркало, крокодилові сандалі і сандаловий жезл.

Кажуть, що в наші часи нащадки (чи то аватари) єгипетського Будинку без місця з’являються, як передвісники різких доленосних змін. У районному центрі К., що колись був осередком національної еліти, а тепер занепав, я зустрів людину, яка довгі роки колекціонувала звістки та свідчення про зникаючі будинки. Цей добродій казав, що у місті К. такий виникав у вісімдесяті роки. До нього вчащали митці і знаходили в його шафах переважно натхнення, тобто спиртні напої. Колекціонер мав версію причини занепаду міста, пов’язану з цими відвідинами. Він вважав, що саме в К. жив тоді найперспективніший український поет ХХ століття. Але щойно він закінчив свою дебютну збірку поезій «Шмари і вулиці», як його запросили до Будинку без місця.

Звичайно, запросили колеги по цеху.

Заздрісні і вусаті духовні нащадки сталінських графоманів. Але це не точно.

Поет не зник у тому будинку. І навіть не спився. Просто відтоді почав писати прозу з гострим гірчичним запахом. Кажуть, що й досі пише. Колекціонер переконував мене, що якби найперспективніший тоді так несподівано не перейшов на прозу, сучасна українська література не виглядала б тепер як позашлюбна донька Червоної Шапочки від полярного вовка. А славне місто К. тішилося б краянином – лавреатом Нобелівської премії.

Проте, хнюпився він, не судилося.

Колекціонер також показав мені місця двох з’яв того будинку. Місця як місця, нічого трансцендентного чи зловісного. Старі покоцані яблуні, потоптана травичка, неохайні кущі жасмину, злі пси, що про них попереджено кривими табличками. А ще дворові колодязі з ручними насосами. Дух, як ми знаємо, віє де хоче, але чомусь вибирає місця несподівані й – на перший погляд – естетично непристосовані для доленосних віянь».

Перечитуючи цей давній текст, я побачив одну помилку. Назва поетичної збірки була не «Шмари і вулиці». Вона називалася «Хмари і підсвинки». І, реально, була з біса талановитою.