By Колись українці не вберегли своєї аристократії, тому тепер місце еліти, що мала б діяти від імені громадян, зайняли пройдисвіти, аферисти і відверті злодії. Є поміж них і прості нікчеми, так би мовити – з народу, та проблема не тільки в них. Біда в тім, що немає кому виконувати функції національної еліти: дбати про народ, захищати віру, обороняти традиції і цінності. Аристократії, званої ще “шляхтою меча”, нам уже не відродити. Залишається один вихід – створити “шляхту мантії”.
Її, як уже було сказано у попередній статті, творили люди “хоч і не благородні, зате такі, що своїми здібностями, працею і особистими характеристиками здобули статус обраних”. Сьогодні таке визначення описує інтелектуальну еліту.
Звідки ж взялася національна еліта? Були собі в древні часи пан і простолюдин – селянин чи ремісник. Біля пана були ще й різні посередники у контактах – всеможливі співці і писці, віщуни та інші “божі люди”. Пан експлуатував простолюдина, воював за нього з іншими панами, для чого винаймав собі рицарів. Так утворилась система з трьох головних станів: беллаторес – людей меча і війни, ораторес – вчених і ченців, та лабораторес – людей праці. І вони зовсім не вважали себе представниками одного народу чи нації. Простолюдинові, рицареві і навіть “божій людині” було байдуже, хто пан, аби був добрий і заможний. Тому й війни велися між панами, а не між простими людьми.
Однак панські війни бували затяжні і виснажливі, з часом бракувало і людей, і ресурсів. Рицарі в битвах вимирали, як мамонти, або просто втікали, якщо пан не мав чим заплатити. Тож до війни треба було залучити міцного коваля чи коренастого свинопаса. Але прості люди ховались по лісах, щоб вберегти своє добро від ненаситних панів. А війни все тривали, чи принаймні зберігалась їхня загроза. От тоді посередники між паном, робочою людиною і Богом винайшли концепцію “єдиного народу”, в майбутньому – нації. Причетність до єдиної нації передбачала взаємну відповідальність усіх трьох станів. Пан з військом, Церква з вченими людьми, і прості люди – усі оголошувались одним народом. Відтепер боротьба з іншими панами велась уже не тільки за свого пана, а задля оборони спільної мови, віри, привілеїв, які мали місцеві перед чужинцями тощо. У такій ситуації пан переставав бути тільки експлуататором, а ставав ще й захисником і гарантом справедливості та безпеки. Тому нині національна еліта – це збірний образ обраних, що мають гарантувати безпеку і добробут “нації”.
Інтелектуальна еліта в повноцінному суспільному устрої є лише частиною національної еліти. А є ще й державна (тобто управлінська), фінансова, військова, культурна тощо. Але, як показує історичний міжнародний досвід, коли зникає інтелектуальна еліта, всі інші швидко деградують, перетворюючись на основу експлуататорських, грабіжницьких, часто й авторитарних режимів, головною ціллю яких є власне збагачення. Один з таких випадків ми спостерігаємо на прикладі незалежної України.
Ми вже понад чверть століття живемо в країні, де були і є інтелектуали високого рівня, але немає інтелектуальної еліти. Тому всі інші еліти є для нас невідповідними, а часто й ворожими. Не зважаючи на кількаразові зміни владних режимів у результаті так званих “революцій”, нові вектори розвитку – східні чи західні, впливи зовнішніх партнерів і кураторів, ситуація залишається звичною. А все тому, що немає національного стержня – інтелектуальної еліти.
Але як її створити? Адже кожен з нас знає бодай десяток імен публічних інтелектуалів, то й чим вони не еліта? Однак хто з них сказав щось таке, чого ми раніше не чули? Те, що не тільки стало б для нас відкриттям, але й що дало б нам імпульс до дії, до справжнього вчинку заради, якщо й не держави, то народу.
Висловлювання наших публічних інтелектуалів мають не більшу силу переконання, ніж промова про світові спокуси сільського пароха, який ніколи й не виїздив зі свого села. Щоб повчати нас, що не можна брехати і красти, що треба бути чесним і чемним, не треба моральних авторитетів чи духовних лідерів, достатньо й бабусі з дідусем. Але що робити, коли навколо шахраї, брехуни і корупціонери? Коли всі добрі наміри не діють, як би ми не намагались їх реалізувати. Хто ж розкаже, як між спокусами світу, до яких усі ми схильні, і загрозами, що виходять з оточення, зберегти наші родинні цінності, врятувати наші світоглядні орієнтири?
Про мистецтво можливого, не залежно від його моральності, нам розповість політика і економіка, про майбутнє спасіння, кару і нагороду – релігія. Але хтось нам – амбітним і допитливим – мусить сформулювати настанови про те, як досягти неможливого, але такого бажаного. Не нами ж придумано: “Будьте реалістами – думайте про неможливе!”.
Національна еліта повинна сформувати критерії для визначення “національного інтересу” і “національних цінностей”.
Сьогодні нам здається, що створити інтелектуальну еліту неможливо, але необхідно, тому ми повинні поставити перед собою це “нереальне” завдання. І якщо правильно його сформулюємо, то знайдемо й методи реалізації. Але це вже тема для наступної розмови.
