“Мідні труби” псевдопатріотизму

Усі, мабуть, читали про пана Григорія з Тернопільщини, який, починаючи з 24 лютого 2022 року, щовечора виходить на вулицю і виконує на трубі Гімн України. “А поки він грає, йому підспівує пес, а кіт стоїть на варті струнко”, — пише одне тернопільське видання і додає, що в коментарях читачі захоплюються вчинком чоловіка. Для мене ж це має вигляд карикатури, а звучить як пародія. Чому пес підспівує, а кіт стоїть на варті? Ну, бо більше нікому: окрім кількох добровольців і мобілізованих на початку війни, решта чоловічого населення села або втекла за кордон, або ховається від мобілізації. А до війни всі ж, мабуть, на Тернопільщині були патріотами.

Така ситуація, зрозуміло, не лише на Тернопільщині. Та й демонстративні патріоти не тільки там. Днями, відвідуючи родичів у іншому закутку галицької провінції, я прокинувся від Гімну з гучномовця за вікном. Виявилося, що сусіди моїх родичів записали “Ще не вмерла” на якусь програму і вмикають її кожного божого ранку теж від початку повномасштабного вторгнення. Чесно кажучи, по-людськи всій околиці цей Гімн уже в печінках сидить, але що ж тут скажеш — у людей патріотичний порив. Коли я поцікавився минулим цих патріотів, то дізнався, що за радянських часів їм велося цілком добре: були членами комуністичної партії, обіймали хороші посади, зараз на пенсії, гарний великий дім, щонеділі ходять до церкви.

На одному з європейських базарів є в мене знайомий український “ухилянт” — чоловік симпатичний, ввічливий. І, звичайно ж, патріотичний: коли я кажу: “Добрий день”, то він неодмінно відповідає: “Слава Україні!”; коли я щось у нього купую, він обов’язково дає мені знижку “як землякові”; коли я прощаюся: “До побачення”, то отримую незмінну відповідь: “Слава Україні!”.

Багато можна про це говорити. Кожен із нас, найпевніше, має в запасі кілька таких прикладів. Не зрозуміло, щоправда, чому в нас за такої кількості патріотів немислимі проблеми з мобілізацією.Причину всі ми, поклавши руку на серце, знаємо. Наші патріоти здебільшого є несправжніми, фіктивними — перефарбованими чи новонаверненими. Цей неглибокий патріотизм пострадянських неофітів успішно пройшов “хрещення” водою “національного відродження” і вогнем публічної антикомуністичної риторики, але дав збій, коли “мідні труби” покликали на поле бойової слави, заграли до героїчного чину.

Скільки з нинішніх “ухилянтів” добровільно чи й примусово одягали вишиваночки на перший урок або на випускний бал у школі? Скільки з них розмальовували обличчя в синьо-жовті кольори, вболіваючи за “наших” на спортивних змаганнях чи на Євробаченні? Скільки зробило собі модні тату з тризубами чи портретами Бандери?

До початку великої війни вдавати із себе патріота було легко, просто, навіть весело. Мода на вишиванки дала змогу широким масам маніфестувати свій начебто патріотизм принагідно, під час якихось урочистостей, дорогою з перукарні до “шашликів”. Демонстративному патріотизмові молоді сприяла популярність селфі та інших видів “показухи” в різних соцмережах. Скандувати всім шкільним класом на камеру “путін — #уйло” чи співати з подружками “Червону калину” було безпечно, безвідповідально й безкарно. Не треба було брати на себе якихось “патріотичних” зобов’язань, аргументувати позицію, вдаватися в дискусії про складні питання історії чи процеси націєтворення. Не треба було навіть почуватися своєрідною “білою вороною”, яка вирізняється з натовпу якимись нестандартними діями, адже всі навколо були такими ж патріотами одного дня.

Та ці “Ненькарі” принаймні не є небезпечними, на відміну від псевдопатріотів, перефарбованих із колишніх комуністів, профспілкових чи радянських активістів. Активно затушовуючи червоні плями в біографії і постійно відчуваючи підступний подих минулого, вони щосили намагаються довести свою відданість батьківщині — щоправда, на порівняно безпечних нивах, якомога далі від передової. Наприклад, “на фронті” декомунізації, деколонізації, дерусифікації, боротьби з неправильними авторами літературних творів чи виконавцями небажаної музики тощо. Навички в них є, старі методи годяться і нині, адже вони мають великий досвід боротьби з проявами антикомунізму й антирадянщини.

Отак і виходить, що ряджених патріотів у нас хоч греблю гати, а справжнього патріотизму — жертовного, самовідданого — як кіт наплакав. Не знаю біографічних даних пана Григорія, трубача з Тернопільщини. Можливо, він справжній патріот. Та все ж радив би йому не лише втішатися позитивними коментарями в місцевій пресі, а і пройтися вулицею та запитати сусідів, чи їм часом не сидить уже в печінках таке щоденне грання “мідних труб”.