By о. Артемій Бабленюк
Людина – найдосконаліше творіння Бога. І ця довершеність повинна постійно зміцнюватися через виконання заповіді, дарованої у раю. Та людина впустила у своє життя гріх, що змінив усе її існування.
Біблійна розповідь про гріхопадіння допомагає зрозуміти трагічну історію людства і його сьогодення, показує ким ми були і ким стали, допомагає усвідомити, що зло увійшло в світ не з волі Божої, а з вини людини.
“І сказав Бог: створімо людину за образом Нашим [і] за подобою Нашою, і нехай володарює вона над рибами морськими, і над птахами небесними, [і над звірами,] і над худобою, і над усією землею, і над усіма плазунами, що повзають по землі” (Бут. 1: 26).
У праці з Догматичного богослів’я Володимир Лоський пише: “І враз тон оповіді про створення світу змінюється: з’являється новий образ творіння. “Створімо” (Бут. 1: 26) – говорить Господь. Що це означає? Як говорить святий Ісаак Сирін, створення ангельського світу відбувалося “в мовчанні”. Першим словом було “світло”. Пізніше Бог повеліває, благословляє (“і побачив Бог, що це добре”). Але на шостий день після створення тварин, коли Бог говорить: “Створімо людину за образом Нашим і за подобою Нашою”, – здається, що Він зупиняється, і що Іпостасі Пресвятої Тройці “проводять Раду”.[1] Множина слова “створімо” вказує на Троїчність Божества. Бог не самотній, і створення світу не необхідність, а вільний і обдуманий акт.
Предвічна рада Трьох була необхідна тому, що людина, народившись абсолютно вільною та незалежною від Бога, порушить заповідь, відпаде від райського блаженства, і тільки жертва Сина Божого відкриє їй шлях назад. Маючи намір створити людину, Бог бачить її подальшу долю, ж бо від його погляду ніщо не приховане.
Чи не означає це, що Адам не винен у вчиненому гріху? На такий закид відповідає преподобний Іван Дамаскін: “Бог усе знає, але не все визначає. Тому що Він заздалегідь знає те, що в нашій владі, але не визначає цього. Він бо не бажає, щоб відбулося зло, але й до добра насильно не примушує.”[2] Отож, передбачення Боже не є жеребом, що визначає долю людини. Адамові не судилось згрішити, рішення залежало лише від нього.[3]
Чому ж людина створюється останньою? За словами святителя Григорія Ніського, “…людина – це велике і достошановане творіння… і введена останньою в творіння, не тому, що вона нічого не варта, відкинута на самий кінець, але тому, що разом з початком буття [вона] повинна була стати царем підлеглих”.[4]
Для всіх святих Отців тема образу і подоби Божої в людині є основоположною. Існують різні трактування: більшість Отців бачили його в людській душі (ψυχί), або в її вищій області – умі (νους)2; та деякі бачать образ Божий у волі людини. Найкраще ці знання систематизував святий Іван Дамаскін: “…Бог з видимої і невидимої природи Своїми руками творить людину за Своїм образом і подобою. Із землі Він творить тіло людини, душу ж розумну і мислячу дав їй Своїм вдиханням. Це ми і називаємо образом Божим, бо вираз “за образом” указує на здатність розуму і свободи; тоді як “за подобою” означає уподібнення Богу в чесноті (добродійності), наскільки воно можливе для людини”2.
Святитель Григорій Богослов у 38-му Слові також писав про образ Божий в людині: “Художнє Слово творить живу істоту, в якій приведені в єдність те й інше, тобто невидима і видима природа; творить, кажу, людину, і вже зі створеної матерії взявши тіло, а від Себе вклавши життя (що в слові Божому відомо під іменем розумної душі й образу Божого), творить якийсь ніби другий світ – у малому великий; ставить на землі іншого ангела, з різних природ складеного поклонника, глядача видимого творіння, таїнника творіння умоспоглядального, царя над тим, що на землі, підпорядкованого небесному царству, земного і небесного, тимчасового й безсмертного, видимого й умоспоглядального, ангела, який займає середину між величчю і низькістю, один і той же є дух і плоть – дух заради благодаті, плоть заради звеличування; дух, щоб перебувати й прославляти Благодійника; плоть, щоб страждати й, страждаючи, пригадувати й вчитися, наскільки він обдарований величчю; творить живу істоту тут приготовлену і переселену в інший світ, і (що становить кінець таємниці) яка через прагнення до Бога досягає обоження.”[5]
“Я – земля, і тому прив’язаний до земного життя, – пише Григорій Богослов, – але я також і Божественна частинка, і тому ношу в серці бажання вічного життя.”
В античній філософії існувало поняття “мікрокосмос”, що позначало центральне місце людини. У вченні стоїків першість людини над космосом пояснюється тим, що людина надає йому значення, бо космос – це велика людина, водночас людина – це малий космос. Ідея мікрокосмосу знову з’являється у Отців Церкви, але вже значно перевищує всяку іманентність. “Немає нічого дивовижного в тому, – говорить святий Григорій Ніський, – що людина є образ і подоба вселенної, бо земля переходить, небеса змінюються.” Головна її велич не в безумовному єднанні із всесвітом, а в долученні до благодаті, у таємниці “образу” і “подоби”. “Я – земля, і тому прив’язаний до земного життя, – пише Григорій Богослов, – але я також і Божественна частинка, і тому ношу в серці бажання вічного життя.” 1
Аби бути людиною за образом Божим, потрібно бути істотою особистісною, тобто вільною і відповідальною, адже тільки така людина може любити когось більше за власну природу і життя.
Святитель Григорій Ніський пише про образ і подобу Божу в людині: “…не в частині природи образ, і не в кому-небудь одному з тих, хто вбачається таким же, є благодать, але на весь рід однаково простягається така сила; а ознака цього є те, що всім однаково дарований розум, всі мають здатність розмірковувати, наперед обдумувати і все інше, чим зображується Божественна природа у створеному за образом Його.” 4
Особистість – апогей творіння, адже вона може вільно обирати любити чи відмовитись від любові. Бог піддає ризику вічної загибелі найдосконаліше творіння саме для того, щоб воно стало ідеальним. Цей парадокс неминучий: у своїй величній перспективі стати Богом людина може впасти, але без можливості впасти немає і піднесення. Тому людина повинна пройти через випробування, аби здобути пізнання свободи та тієї вільної любові, якої чекає від нас Бог. 1
Людина – господар творіння і в той же час “мікрокосмос”. Вона з’єднує у своєму бутті розумні і чуттєві аспекти творіння, та наділена Богом завданням і функцією робити назване єдинство все більш досконалим. Центральна роль людини в космосі з акцентом на союз неба і землі відображається в Літургії з її сакраментальним реалізмом, обрядами освячення їжі, природи, людського життя, а також ствердженням віри в те, що людина за природою ближча до Бога, ніж ангели.
Господь створив людину не так, як решту речей, тож людині дана влада над світом не як “керівнику” чи “наглядачy”, а як царю і правителю, покликаному привести все творіння до кінцевої мети. Господь творить людину “власноруч”: “І створив Господь Бог людину з пороху земного, і вдихнув у лице її дихання життя” (Бут. 2: 7). Матеріалом для людського тіла послужив “земний прах”, звідки й ім’я першої людини – Адам (“створений із землі”). Але ця глина була сформована руками Господа, який вдихнув у неї душу. Усі свої здібності людина повинна реалізовувати у творчості, добродіянні та любові, щоб через них уподібнитися Богові.
Людина створена однією волею Бога, але нею вона не може бути врятована. Бог рятує людину, лише коли воля людини йде в синергії із Божественною. Божественна воля буде завжди підкорятися блуканням, відхиленням, навіть бунтам людській волі, щоб привести її до свобідної згоди. 1
Згідно із святим Максимом Сповідником, людина від початку свого створення мала одну єдину мету – стати Богом. “Для того створив нас Бог, щоб ми стали причасниками Божого єства (2 Пет. 1: 4) і причасниками його вічності, і були подібними до Нього (1 Ін. 3: 2) в благодатному обоженні заради якого все влаштоване і перебуває.”[6]
Ціль, мета та сенс життя людини, як вчить Православна Церква, – уподібнення Богові, яке апостол Павло називає “усиновленням” Богом (Рим. 8: 15), апостол Петро – “причастям Божого єства” (2 Пет. 1: 4), а Оріген – “переміною (перетворенням) у Бога”. Єднання із Богом, кінцева мета існування людини, не є злиттям із божественною сутністю і розчиненням у Божестві (як у неоплатоніків), чи зануренням у небуття (як у буддистів), а є життям з Богом і в ньому, коли особистість людини не зникає, а залишається сама собою, долучаючись до повноти любові Божественної. 3
[1] Лосский В. Н. Богословие. Очерк мистического богословия Восточной Церкви: Догматическое богословие. – М.: Общество любителей православной литературы. Издатетельство имени святителя Льва, папы Римского, 2009.
[2] Іоан Дамаскин, преподобний. Точний виклад Православної віри. К. – Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2010.
[3] Іларіон (Алфєєв), архієп. Таїнство Віри. Вступ в Православне Догматичне Богослів’я. – 1-е видання – Київ: АДЕФ-Україна, 2009.
[4] Григорій Ниський, свт. Творіння. / святитель Григорій Ниський; під ред. святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета; [пер. Київської православної богословської академії Української Православної Церкви Київського Патріархату. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2011. – Т. 2.
[5] Григорій Богослов, свт. Творіння. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2010. – Т.1. Кн.1.
[6] Добротолюбіє. / пер. українською мовою святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. – К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2008. – Т. 3. – С. 266.
