By 15 червня цього року пішов із життя італійський кінорежисер Франко Дзефіреллі. Йому було 96.
Мабуть, нинішній молоді це прізвище говорить не так вже й багато, але для мого покоління Дзефіреллі був режисером дуже популярного фільму “Ромео та Джульєтта”, що отримав дві премії “Оскар” та три “Золотих Глобуси”. Хоча стрічку було знятого у 1968 році, у радянський прокат вона потрапила лише у 1972-му. Фільм спричинив справжній вибух цікавості глядачів та довжелезні черги до кінотеатрів. У київських газетах, де у ті часи був розділ “Репертуар кінотеатрів”, поряд із назвою стрічки була примітка – “для дорослих”. Це навіть тоді здавалось трохи дивним, адже із творчістю Шекспіра знайомили дітей старших класів, його п’єси регулярно йшли у театрах.
Причиною заборони була доволі невинна на нинішні часи еротична сцена кохання юних героїв. Однак цензура все ж стояла на варті радянської цноти. І це зрозуміло, адже у “Радянському Союзі сексу не було”. Позначка “для дорослих” підігрівала цікавість глядачів, а особливо підлітків, які щосили намагалися потрапити на цей фільм. Ті, кому це зробити таки вдавалось, згодом могли похизуватись перед однолітками, викликаючи заздрість в усіх, хто не бачив стрічки.
Однак приваблювала у цій картині не лише еротика. Фільм був яскравий, із чудовими декораціями та костюмами, чуттєвою музикою, юними красивими акторами – Олівією Хассі та Леонардом Вайтінгом, і звісно ж, із вічною шекспірівською історією романтичного і до сліз трагічного кохання. Деякі глядачі дивилися фільм кілька разів, адже закордонні стрічки, до того ж із “капіталістичних країн”, виходили у радянський прокат не так вже й часто.
Пізніше, коли я закінчував навчання на режисерському факультеті, відкрив несподівано для себе іншого Дзефіреллі. Це був його фільм “Травіата” 1983 р. за однойменною оперою Дж. Верді із тенором Пласідо Домінго у головній ролі. Чудово пам’ятаю, як дивився стрічку, мов заворожений, у невеликому залі столичного кінотеатру “Дружба”, де було щонайбільше десять людей. Це перший фільм-опера у моєму житті – не знята телебаченням постановка у театрі, а саме кінематографічний твір.
Згодом інша стрічка Франко Дзефіреллі стала для мене маркером нової доби домашніх переглядів. Наприкінці 80-х років у моїх знайомих з’явився відеомагнітофон VHSі кілька касет. Перший фільм, який я подивився на відео був “Ісус із Назарету” Дзефіреллі. Стрічка вразила мене масштабами і грандіозністю постановки та нагадала про дитинство, адже у ролі Діви Марії була Олівія Хассі. У той час відеокасети VHSбули для нас провідниками у світ великого кіно, недоступного за радянських часів.
Пізніше я побачив й інші фільми Дзефіреллі: екранізацію “Гамлета” із Мелом Гібсоном, прекрасну стрічку “Чай із Муссоліні” – про диктатуру, яку пізнав сам режисер як учасник війни та руху опору, а також останню його картину – “Каллас назавжди” із Фанні Ардан та Джеремі Айронсом.
Для мене фільми Франко Дзефіреллі – це велика італійська культура із її традиціями: від Стародавнього Риму, через Відродження й часи розквіту італійської опери і аж до великого італійського кінематографу минулого століття, яким ми захоплювалися. Для мого покоління те італійське кіно було взірцем стилю та кінематографічної мови, часом навіть прикладом для наслідування. А зараз це ще й спогадом про дитинство та юність. Назавжди.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
