By 
Спільні стратегічні навчання “Захід-2017” Збройних сил Російської Федерації та Республіки Білорусь, заплановані на 14-20 вересня 2017 року, – надзвичайно потужні як у військовому, так і в геостратегічному плані, адже можуть бути використані не лише, аби продовжити агресію проти України, а й задля її старту проти будь-якої з країн Європи, що має спільний із Росією кордон.
Нещодавно генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг застеріг про можливі загрози і повідомив, що сили Альянсу в Східній Європі буде посилено. Якщо ж порівняти політику царської Росії, Радянського Союзу та сучасної РФ, стає зрозумілим, що геополітичні прагнення перетворились на засіб розбудови імперії, й водночас вони є гарантом територіальної безпеки, при постійній захланності своїх і захоплених земель. Страхи щодо випадання підневільних сателітів та їхній можливий вихід на власний шлях породжують наступний крок до підкорення, що б гарантувало безпеку, а процес реалізації експансивних устремлінь зумовлює дефіцит ресурсів, коштів і, передусім, безпеки.
Зараз питання розвитку зовнішньої політики особливо актуальне, адже криваві події у Тбілісі, Баку, Вільнюсі, Ризі, війни з Грузією, Україною, Сирією, формування форпостів для наступної експансії (Придністров’я, Крим й, мабуть, Білорусь) змушують подивитися на агресивну зовнішню політику РФ дещо ширше, ніж зазвичай.
Основні напрямки геостратегії в контексті зовнішньої політики Росії були закладені ще Іваном Грозним і провадились за правління Олексія Тишайшого. Знищення Новгородської республіки, захоплення Казанського ханства і так зване возз’єднання України з Росією перетворилися із об’єктів зовнішньої агресії на внутрішньо-імперські експерименти та експлуатації. Ще активніше розширення імперії відбувалось за часів правління Петра І, що дало підстави буржуазним і радянським історикам величати його великим реформатором Росії, нехтуючи правдивим висвітленням методів здійснення цих реформ.
Фрідріх Енгельс так характеризував розширення “економічного простору” Петром І: “Він ясно… розгледів. Намітив і почав здійснювати основні принципи російської політики як щодо Швеції, Туреччини, Персії, Польщі, так і щодо Німеччини. Німеччина цікавила Петра більше, ніж будь-яка інша країна, окрім Швеції. Швецію він повинен був розбити, Польщу міг захопити, досить було тільки простягти руку, до Туреччини було ще надто далеко; але стати твердою ногою в Німеччині, зайняти там таке середовище, яке так широко використала Франція і використати яке у Швеції не вистачило сил, – це було для нього головним завданням”.[1]
Розширення імперії за рахунок інших держав, вихід на морські простори, світове панування – ось основна мета зовнішньої політики тодішньої Росії. Використовуючи суперечки між великими державами “як засіб для досягнення ніколи не змінюваної цілі, що ніколи не випускається з уваги, – світового панування Росії”[2], зовнішня політика найкраще демонструє генетичний код панування над уже завойованими народами всередині імперії.
Зовнішня політика Росії завжди використовувала різні за формою, але однакові за геостратегією, методи поневолення народів. Впродовж ХV століття захоплення територій відбувалось під гаслом об’єктивної необхідності централізації феодальних земель. В ХVІІ столітті “возз’єднання” взяло за основу православ’я як єдину віру. Століття по тому російська експансія стала звичайним неприкритим загарбництвом і мотивувала свої дії життєвою необхідністю виходу до Балтійського, Чорного та Азовського морів. У ХІХ зовнішня політика Росії керувалась “визволенням народів”: “…Досить було Росії лише оголосити про своє покликання захищати пригноблену православну церкву і поневолене слов’янство, як ґрунт для завоювання під маскою визволення був уже підготовлений. Так само на південь від Кавказького хребта під турецьким пануванням були невеликі християнські поселення і вірмени, які сповідували християнську віру і щодо яких царизм міг проголосити себе “визволителем”[3].
Використовуючи описані методи, царська Росія активно вела колонізацію народів у всіх географічних напрямках. Не було такого закутку, куди б не заглянуло “всевидюще око”. Географічні експедиції в Середню Азію, Сибір, на Далекий Схід, відкриття морів, островів – все це робилося далеко не з наукових міркувань. Зрозумілими є нарікання вчених-географів минулого й істориків сучасності на царський уряд, котрий надавав обмаль коштів для проведення подібних експедицій. Перше місце в зовнішній політиці відводилось загарбанню територій, вдаючись для цього до перевірених практикою способів. Як писав Фрідріх Енгельс: “…Всяке загарбання території, всяке пригноблення царизм здійснював не інакше, як під приводом просвіщення, лібералізму, визволення народів”.[4]
“До моменту смерті Катерини володіння Росії переважали вже все те, що міг вимагати навіть найнесамовитіший національний шовінізм. Усе, що носило російське ім’я, – крім незначного числа австрійських малоросів, – перебувало під скіпетром її наступника, який міг тепер з цілковитим правом називати себе самодержцем всеросійським. Росія не тільки завоювала вихід до моря, але й оволоділа як на Балтійському, так і на Чорному морях обширним узбережжям і численними гаванями. Під російським пануванням перебували не тільки фіни, татари і монголи, але також литовці, шведи, поляки і німці. Чого ще хотіти? Для всякої іншої нації цього було б досить”,[5] – зазначав Енгельс.
Успадкувавши від царської Росії апарат внутрішнього і зовнішнього поневолення, утримування в послуху окремих народів, взявши за мету й надалі проводити роль країни-месії щодо інших націй, керівництво СРСР з самого початку провадило курс на невихід республік із Союзу. Нині ж кремлівські чиновники шляхом експансії (торговельних, продуктових, енергетичних, збройних війн) намагаються повернути непокірних в орбіту імперських інтересів.
Зараз для центру імперії особливо гостро постало питання пошуку аргументованіших доктрин, що повинні своїм впливом охоплювати не окремі нації, народності, регіони чи “єдиновірців”, а цілі маси змішаного населення, серед якого роль “п’ятої колони” відводиться “російськомовному населенню”. Раніше такою теорією був “пролетарський інтернаціоналізм”, який, прикриваючись гаслами борця за знищення капіталізму, зумовлював агресивні дії новітнього абсолютизму, виправдовував наслідки цих дій і результати експансіонізму. Та зараз імперія прагне утриматись на світовій карті завдяки військовим формуванням, поліції, державній безпеці, й звісно, “російськомовному населенню”.
Характеризуючи росіян і російський народ, колишній радник президента США Збіґнєв Бжезинський зазначив, що їхньою природною потребою є захоплення і пограбування чужих територій. Але що робити, коли цей “звір” має такі потреби? Адже саме зменшення апетиту, обмеження можливостей “реалізовувати” та “захищати” потреби в загарбанні територій, приниженні і поневоленні людей, викликають рефлексії росіян щодо власної національної, громадянської, політичної, державної, імперської неповноцінності та меншовартості у порівнянні з іншими країнами.
Зважаючи на реальне ставлення росіян до України, у контексті якого так болісно-агресивно було сприйнято “майдан”, появу в Україні громадянського суспільства, утвердження української нації, поширення поза межі України державної і національної свідомості та гідності, вони не зупиняться у своїх агресивних намірах. І “русский мир”, і “русскоязычное население”, і “празднования побед” – це ще неповний перелік засобів боротьби з навколишнім світом, що не йде в ногу із Москвою.
Усе це запроваджується з єдиною метою – задля знищення духовно-культурної мозаїки, політичної строкатості та різноманітності, приховування власних військових злочинів, перекладання відповідальність на фашистів, а в сьогоднішніх умовах і на їхніх пособників – українських буржуазних націоналістів, бандерівців, укропів тощо.
[1], 2, 3 Тут і надалі цитуємо за Ф. Энгельс. Внешняя политика русского царизма. – Режим доступу: https://scepsis.net/library/id_757.html
[4], 5 Ф. Енгельс. Зовнішня політика російського царизму
