By 
Перш ніж боротися з матеріальною (фізичною) бідністю, необхідно долати (подолати) духовну, національну убогість і бідність відповідно до існуючих правових та інших стандартів. Принаймні потрібно, щоб процес духовного оздоровлення йшов, якщо не першим, то паралельним курсом. І аж ніяк не відступав на задній план. Без такого підходу матеріальну (фізичну) бідність не подолати. Вона буде відтворюватися в наступних поколіннях українців.
Завдяки сучасній практиці та масовому тиражуванню через телебачення та кіно «героїчних» образів бандитських угрупувань, які безперешкодно заповнюють український інформаційний простір, сформувався черговий стереотип, відповідно якому, джерелом заможності в сучасних умовах є незареєстрована діяльність з кримінальними ознаками.
Слід нагадати, що система соціальної підтримки вразливих верств населення повинна бути орієнтована на справді нужденних (безпосередня адресна допомога грошима чи товарами повсякденного попиту), забезпечення адресного доступу до послуг охорони здоров’я , освіти тощо.
Мета боротьби з бідністю має полягати в тому, щоб зменшити масштаби самої бідності; згладити розшарування серед населення за доходами; здійснити заходи по запобіганню бідності, надати їм в умовах суспільної трансформації превентивного характеру.
Ефективність боротьби з бідністю в Україні, як на наш погляд, визначатиметься тим, чи захоче такої боротьби держава і чи буде вона формувати соціально орієнтовану економіку; чи підтримуватимуться зусилля держави суспільством у цьому напрямку.
Важливим аргументом у визначенні стратегічних намагань буде здатність (політична воля від влади) економіки «виділити» належні кошти на формування і розвиток ефективного ринку праці, на соціальний захист і на боротьбу з бідністю на кожному конкретному етапі розвитку.
Чи зацікавлена була антиукраїнська влада у покращенні ситуації? Як це не парадоксально прозвучить, але влада, як і політичні сили, які її формували, зацікавлені у збереженні перманентного зубожіння українського населення. Знесиленим, знедоленим, зголоднілим до певної межі українським населенням керувати простіше і ефектніше, ніж за інших умов. Очевидно, що такий стан більшості українців вигідно експлуатувати та використовувати принагідно в кожній конкретній ситуації (вибори) та давати можливість декларувати програмні наміри щодо «заможного суспільства», «подолання бідності» тощо.
Чи зацікавлена нинішня трансформаційна влада у збереженні «статус-кво»?
Відповідь: так! Проблеми національної справедливості, економічної ефективності, соціальної справедливості, як бачимо, були вдало заговорені, частково трансформовані у пакет реформ, а здебільшого кастровані, відкладені на майбутнє з уваги на військову агресію Росії в Україні.
Головним мотивом нереалізації цих проблем є видова боротьба партій, присутніх насамперед у Верховній Раді, за владу, за посади у різних гілках влади і державного управління, боротьба за максимізацію свого прибутку, і аж ніяк не за квотове представлення корінних націй і національних меншин у системі державної влади і управління. Скажімо, 80 відсотків українців мають всі законні і демократичні права через 360 років національного відчуження бути представленими у всіх гілках системи державної влади і державного управління.
Відтак, міра протиставляння ідеалів українського суспільства і не зовсім української держави, буде зменшена до мінімуму, за яким не буде нехтування національними інтересами, моральними, духовними та культурними цінностями. І все це загалом можна подати як демократичний, цивілізаційний поступ України.
Суть цивілізаційного розвитку, очевидно, слід шукати не в «максимізації прибутку», а у формуванні своєрідної, української моделі гармонійного розвитку, де категорія ефективності оцінюється не кількісними показниками на кшталт ВВП, ВНП, продуктивність праці, а категоріями і рівнем духовного збагачення, духовного приросту, спрямованого на свого творця (людину), а не на його продукт (товар, благо, послуга). Останнє має служити удосконаленню людини, її характеру, а не навпаки.
Ще до недавнього я вважав, що «максимізація прибутку» для українського суспільства перетворено раз і назавжди в національний ідеал і відповідну ідею. Принаймні державотворча думка інших ідей, якщо не зважати на ідею «стабільності», ідею «європейського вибору», українському суспільству не пропонувалося.
Майдан вніс свої мегакорекції, відповідно яким, ідея «Україна понад усе!» лунає по всіх континентах, а вітання українських націоналістів «Слава Україні! Героям слава!» стало протестним гаслом на московських вулицях.
Та все ж, ми сьогодні говоримо про категорію «відчуження» в українському житті із всіма негативними наслідками для українців.
Переконаний, що більшою частиною позитивне вирішення цієї проблеми «відчуження українців» залежить від майбутньої української еліти, яка, на сьогодні, на жаль, залишається для нас банальним істеблішментом.
У своєму «Посланні» («І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє») Великий Кобзар між іншим звертається зокрема до тодішньої української інтелігенції і, критикуючи її негативні захоплення чужими й неприйнятними Україні ідеями, навчає і просить «і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь». Із вірою у світле майбутнє України він кличе своїх братів – не тільки українську інтелегенцію, але й цілу українську націю:
«Обніміте ж, брати мої, найменшого брата, – нехай мати усміхнеться, заплакана мати. Благословить дітей своїх твердими руками і діточок поцілує вольними устами. І забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, Слава України, і світ ясний, невечерній тихо засіяє… Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!».
