By 
Українці постійно знаходять приводи погиркатися між собою. У суперечках і дискусіях як таких немає нічого поганого. Навпаки, вони радше свідчать про те, що суспільство вже вийшло із заціпеніння і жаху перших тижнів чи місяців повномасштабного вторгнення Росії, певною мірою адаптувалося до нових реалій і турбулентності воєнного стану, а отже, почуваючись більш безпечно, може повернутися до з’ясування стосунків між собою. Та головне, щоб ці суперечки не перетворювалися на взаємознищення людей, які насправді по один бік барикад і мають спільного ворога.
“Не побажай світла ближнього свого”
Масові вимкнення електроенергії після російських ракетних ударів по енергетичній інфраструктурі занурили мільйони людей у нову реальність і змусили відчути, що війна насправді набагато ближча до їхніх домівок, аніж могло здаватися раніше. А коли стало відомо, що світло вимикають не у всіх і що є щасливчики, приєднані до критично важливих об’єктів, як-от лікарні, то хвиля негативу покотилася в їхній бік. Мовляв, якщо мені погано, тоді чому сусіду має бути добре? Де справедливість? Такої вселенської справедливості почали вимагати від бідних енергетиків, які невідомо якими зусиллями намагаються підтримувати в робочому стані пошкоджену мережу.
Мабуть, людський чинник завжди присутній, ненавмисні помилки чи свідомі зловживання можливі, але якщо хтось не розуміє, що в проблемах з електроенергією винна Росія, а не місцеві електрики, то в нього проблеми зі сприйняттям дійсності або він останні дев’ять місяців жив у якомусь вакуумі.
Проте люди мають право говорити про труднощі, з якими стикаються через відключення електроенергії. Так, це зовсім не ті труднощі й випробування, з якими мають справу українські воїни на фронті, але й вони турбуються про те, щоб їхні сім’ї жили в теплі, а діти могли зарядити телефони й бути на зв’язку. Українці мають право на лють, якщо в їхніх домівках холодно й темно, але головне, щоб ця лють була скерована на ворога й переходила в підтримку ЗСУ, а не у звинувачення сусідів, енергетиків чи, що теж буває, місцевий бізнес, який, мовляв, у такий важкий час “думає лише про гроші”. Крамниці, аптеки й кафе з генераторами не тільки створюють оази світла на темних вулицях, а й допомагають підтримувати відчуття нормальності в цей ненормальний час. Не кажучи вже про те, що економіка має працювати, а люди — отримувати зарплату.
Адже мета російських атак на енергетику — посіяти паніку серед цивільного населення, щоб воно “стомилося від війни” й тиснуло на владу задля досягнення перемир’я на будь-яких умовах. Тому на посилення внутрішнього розбрату працюють численні боти, які підливають масла у вогонь, щоб посіяти недовіру всередині України. Хоча і власних корисних ідіотів також, мабуть, не бракує.
Але все ж російські методички послідовно провалюються і ніяк не клеяться на український ґрунт. Так, не справдилися страшилки роспропаганди про “мародерства і грабежі” в знеструмлених містах — очевидно, таку картину росіяни малювали, базуючись на ментальності власного “глубинного народа”, але аж ніяк не українського. Так само немає мільйонів нових біженців з України в Європі — суспільство все-таки демонструє стійкість і адаптивність, хоча й екстремальні реакції та ситуації, звісно, теж бувають, і саме вони потрапляють у новини. Тому не раз доводилося чути від людей, які перебували за кордоном і повернулися в Україну, що ситуація звідти має набагато страшніший вигляд. Усередині ж країни люди жартують, що “не проти апокаліпсису, лиш би він був за графіком”.
“Чужі не зламали і своїм не дам”
Складніша ситуація може бути з внутрішніми суперечками, якщо вони виникають через політичні симпатії чи антипатії, а особливо якщо їх підігрівають політтехнологи й боти з різних таборів. Повернення політичних чвар також є певною квазіознакою видужання суспільства, проте наявність політичних дискусій — це нормально. Зрештою, Україна — не Росія, тут можна висловлювати свою думку, навіть якщо з нею не згідні інші. Аби лиш зберігалася культура цієї дискусії й суперечки не перетворювалися на взаємознищення і приниження опонентів. Якщо, звісно, ці опоненти не є відвертими зрадниками й колаборантами, але хочеться вірити, що якраз такі політичні сили в Україні після 24 лютого точно майбутнього не мають.
Приклад нездорового політичного хейту — історія з бійцем ЗСУ Катериною Поліщук, більш відомою як Пташка з “Азовсталі”. Після повернення з російського полону вона отримала орден “За мужність” III ступеня і присвятила його своїм побратимам, які загинули за Україну. Водночас вона подякувала президенту Володимиру Зеленському і висловилася на його підтримку, після чого й отримала хвилю критики на свою адресу, мовляв, “продалася” і “позеленіла”. Чомусь здається, що найбільше ненависті в таких випадках виплескують люди, які спочатку люблять створювати собі кумирів і ставити їх високо на п’єдестал, а потім із таким самим запалом скидають їх звідти, щойно вони перестають відповідати виплеканому ідеалу.
Так, до чинного президента є багато запитань, і не всі із них “на часі” ставити, поки війна триває. Та це не означає, що ці питання забудуться і не будуть ставитися після завершення воєнного стану, а особливо перед наступними виборами. А от що точно не “на часі”, так це змішувати з брудом своїх же співгромадян, ба більше, військових, які пройшли через пекло полону, за те, що вони публічно підтримали верховного головнокомандувача своєї країни під час війни. “Як вони посміли? Зрадники!” — таке особливо дивно чути від диванних експертів. Явна ознака того, що дискусія перестає бути здоровою, — це перехід на особистості замість того, щоб обговорити, у чому саме опонент не має рації. Наче українцям мало зовнішнього ворога й потрібно клювати одне одного.
“Чужі не зламали і своїм не дам”, — відповіла Пташка на хейтерські коментарі. Але ця історія показує також те, що нових українських героїв — військових, медиків, волонтерів — будуть залучати до політичного процесу, і політтехнологи вже зараз намацують шляхи, як це робити. Певною мірою навіть тішить оптимізм політиків, які вже готуються до передвиборчих перегонів. От тільки прикро, якщо вони використовують токсичні чвари і старі технології розколу суспільства, щоб підтримувати свій електорат “у тонусі”.
