Від скорботи до ейфорії: емоції, що спонукають до дії

Від скорботи до ейфорії: емоції, що спонукають до дії

Емоційні гойдалки війни кидають від однієї крайності до іншої. В очікуванні нових бентежних новин важливо те, що робитимемо далі.

Маріуполь як місто болю й надії

Нещодавно в мережі з’явилися фото б’юті-блогерки й моделі Маріанни Вишемірської, яка в окупованому й майже повністю зруйнованому Маріуполі роздавала дітям кульки кольорів російського прапора. За її словами, діти були щасливі, бо більше “не треба ховатися в підвалах”. А раніше в себе в телеграмі вона розповідала про спілкування з полоненим азовцем, який начебто “змінив своє ставлення до того, що відбувається”, а ще “закликав українське керівництво піти на мирні переговори з Росією”.

Нічого нового й надзвичайного від російської пропаганди, от тільки ця блогерка була однією з тих вагітних жінок, які в березні цього року постраждали від російського авіаудару по маріупольському пологовому будинку. Тоді, нагадаю, загинуло троє людей – двоє дорослих і дитина. 17 осіб було поранено. Росіяни у той час ще тільки почали стирати Маріуполь із лиця землі, і фото молодої вагітної жінки на руїнах лікарні облетіло весь світ як доказ цинічного воєнного злочину окупантів. Ба більше, у російських ЗМІ спочатку навіть намагалися заперечити факт обстрілу пологового, заявляючи, нібито в цій лікарні вже була база “Азова”, і пробували довести, що ці фото – підробка, а жінка на них – акторка…

Після появи свіжих світлин Вишемірської в уже окупованому Маріуполі про неї писали, що насправді блогерка й раніше мала проросійські погляди. Як виявляється, іноді цей світогляд змінити неможливо, навіть коли на голову падають російські бомби. І це болюча реальність, яка час від часу вилазить поміж інших, нехай навіть оптимістичних новин. На жаль, є люди, які раді жити в напівзруйнованих і окупованих Росією містах, зате “без біндер”. Деокупація мізків деяких уражених російською пропагандою людей може виявитися складнішим завданням, аніж фізичне звільнення захоплених РФ територій. Після таких прикладів може виникнути запитання: за кого ми там воюємо й навіщо? Очевидно, що такі історії задля того і з’являються, щоб посіяти розчарування і зневіру. І невипадково саме постраждалу з маріупольського пологового відправили роздавати дітям кульки з російським триколором.

Але реальність війни набагато складніша. Ніхто ззовні насправді не може повною мірою усвідомити, як це – жити в такій окупації. Зрозуміло, що в окупантів і зрадників немає майбутнього в Україні, як, утім, і в Росії, де до них ніхто добре ставитися теж не буде. Яскравий приклад – мер Куп’янська Геннадій Мацегора, який у лютому здав місто російським окупантам, потім ними ж і був затриманий, а зараз, імовірно, сидить десь у російській в’язниці.

Та історія Маріуполя – це не лише про біль і руйнування, а також про надію. Днями стало відомо, що місцеві жителі на знак протесту проти окупаційного режиму малюють на асфальті українську букву “Ї”. Ну й люди, які допомагають ЗСУ, передаючи необхідну інформацію, звісно, там теж є. Та хто б раніше міг подумати, що у фактично повністю русифікованому місті символом опору стане одна з найгарніших літер українського алфавіту? “Крихітна свічечка букви «Ї»”, як раніше влучно написав Іван Малкович. Саме вона зараз дає надію і віру в те, що ЗСУ в Маріуполі чекають і що український Південь і Схід будуть визволені.

Довгоочікуваний наступ

Перші багатонадійні повідомлення про феноменальне просування українських військ на Харківщині не можуть не викликати захвату й радості. Як і змішаних почуттів гордості та тривоги за тих воїнів, які зараз на вістрі атаки. Водночас під час наступальних дій ЗСУ часто звучать голоси, що, мовляв, недоречно так сильно радіти, не час для жартів і веселих мемів, а також що варто пам’ятати, якою ціною даються військові успіхи. Адже, як каже військова наука, під час наступу зазвичай більші втрати саме в тієї сторони, яка наступає.

Але такою є реальність війни: горе й радість йдуть поряд. А бачити лише щось одне із них – це радше шкідливий самообман. На жаль, й успішні операції ЗСУ можуть супроводжуватися новинами, які розриватимуть серце. І в міру того, як будуть звільнятися все нові території, нам можуть відкриватися нові злочини росіян проти місцевого населення.

Найімовірніше, найближчим часом нас чекатиме ще більше бентежних новин із фронту. Нормальна людина не може залишатися байдужою й має право на весь спектр емоцій. Навряд чи тут хтось може дорікати їй за те, що вона відчуває. Можливо, більш важливо саме те, які дії підуть слідом за цими емоціями.

Найкращим наслідком люті й ненависті до ворога може бути пожертва на ЗСУ чи якась інша посильна підтримка українських воїнів. Втім, це мало б бути логічним наслідком і радісних новин про успіхи української армії. Захоплення нашими захисниками та вдячність їм найкраще конвертуються в допомогу армії. Адже, попри всенародну наступальну ейфорію, це ще не кінець війни. Якраз напередодні наступу на Харківщині головнокомандувач Валерій Залужний у своїй великій статті написав про те, що воєнна кампанія може перейти у 2023 рік. Тому розслаблятися зарано в будь-якому разі, адже, найімовірніше, воювати доведеться і взимку. От і вже не одні волонтери збирають на зимову амуніцію, бо морози близько.

Пов'язані статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.


З ЦИМ МАТЕРІАЛОМ ЧИТАЮТЬ


“Не на часі”: що доречно, а що ні під час війни? Монополія на перемогу