By 
Уявіть, що ви врешті витягли себе з-за офісного столу й пішли до спортзалу, увімкнули бадьору музику й розігнали бігову доріжку до 20 км/год. А поруч, на сусідній доріжці, якийсь пан не біжить, а йде, і ви мовчки засуджуєте (нехай навіть підсвідомо) цю людину. Що за марнування часу? Навіщо взагалі йти в спортзал, якщо ви хочете просто гуляти? Проте сучасні експерти кажуть, що ми несправедливо відносимо цей вид фізичних вправ до категорії безглуздих занять. Виявляється, можна втратити надзвичайно ефективну фізичну активність, не кажучи вже про психологічне навантаження, якщо відмовитися від звичайного вештання. Неквапливе гуляння може бути таким же добрим тренуванням, як і біг, якщо не кращим, каже доктор Метт Таннеберг, спортивний хіропрактик з Аризони, який часто працює з успішними спортсменами.
Ви, мабуть, чули про людей, які зупиняються у фізичному розвитку, коли постійно виконуютьту саму рутину тренувань. Таннеберг каже, що потрібно постійно змінювати свій режим тренувань, щоб отримати максимальну користь для здоров’я. Хоча ходьба не є оптимальним тренуванням, для деяких людей вона може бути кращим вибором. Наприклад, для тих, хто має проблеми з колінами, гомілковостопними суглобами та спиною, а також для людей із надмірною вагою й ожирінням. Ходьба — це вправа з меншим навантаженням, яку можна виконувати впродовж тривалого часу.
Власне, одне з моїх найбільших задоволень, коли я не хочу нічого робити, — це блукати містом, натрапляючи на нові краєвиди, тобто бути тим, кого французи називають flâneur. Троп фланера, що вештається містом, має довгу й шановану літературну історію. Згадайте місис Делловей у Лондоні (героїня однойменної новели Вірджинії Вульф), Леопольда Блума в Дубліні (персонаж “Улісса” Джеймса Джойса) чи Голдена Колфілда в Нью-Йорку (персонаж роману Джерома Селінджера “Ловець у житі”). Французькі сюрреалісти навмання вибирали паризький трамвай, їхали до кінця лінії, а потім гуляли — без особливого маршруту чи мети. Згодом французи придумали поняття “психогеографія” та “міське дрейфування” (dérive), які пов’язують з авангардним рухом Леттристського інтернаціоналу. Ідея блукання (вештання) містом, звичайно, пов’язана із концепцією flâneur-а Шарля Бодлера, а “удосконалили” її Гі Дебор і данець Асгер Йорн (“Психогеографічний путівник Парижа” 1957 року і “Психогеографічна карта Парижа” 1958 року). Ці художники-хулігани-експериментатори розрізали мапу Парижа й переставили місцями її фрагменти, що відповідали важливим частинам міста, які вважалися гідними вивчення та збереження. Потім вони намалювали червоні стрілки між цими частинами, щоб зобразити найшвидші та найпряміші сполучення. Бажано було пересуватися на таксі, що розглядались як найнезалежніший і найшвидший спосіб подорожі містом, на відміну від автобусів. У міжвоєнному Львові мандрівки містом теж набували форми культурного фланерування, а відома філософка Дебора Фогель перетворила троп вештання на певну естетику. У часи радянського Львова художники любили “водити козу”, себто вештатися між барами без особливої мети й навіть без психогеографічних мап, які так полюбили французи.
Але чи довели вчені користь вуличних вештань, як вони зробили це з ефективністю сучасної ходьби в спортзалі? У двох нових дослідженнях Кетрін Гартлі з Нью-Йоркського університету та її колегиприпускають, що бути фланером корисно. В обох експериментах учені вирішили поєднати дані GPS, які вимірюють вештання містом (у кожного в розумному телефоні є така програмка), з рейтингами щастя. Перше дослідження з’явилося в журналі Nature Neuroscience у 2020 році. Понад 100 людей із Нью-Йорка та Маямі погодилися ділитися GPS-даними своїх телефонів упродовж трьох місяців і регулярно оцінювали свій настрій у застосунку. Дослідники проаналізували дані GPS за допомогою показника під назвою “ентропія роумінгу”, який фіксує, наскільки новими, різноманітними та неочікуваними бувають локації-краєвиди, і порівняли їх із рейтингами настрою. Що більшою була ентропія роумінгу, то вищим виходив рівень задоволення та щастя. Ба більше, те, скільки часу людина безцільно блукала в певний день, передбачало, наскільки щасливою вона буде пізніше. Схоже, що міське вештання робить людей щасливими, а не навпаки — коли люди щасливі, то готові безцільно вештатися містом.
Дослідники також проаналізували дані перепису населення і підтвердили те, що знали сюрреалісти: вештання (блукання) приводило людей до соціально різних міських районів: багатих чи бідних, білих чи чорних. Дослідники сухо назвали це “соціодемографічною експериментальною варіативністю”. Цей досвід є однією з переваг міського життя, і подальший аналіз показав, що саме соціальне блукання (а не просто фізичне) було тим, що насправді обіцяло щастя і задоволення. Те, скільки ви соціально вешталися в певний день, передбачало, наскільки ви будете щасливі в майбутньому.
У другому експерименті, недавно опублікованому в журналі Psychological Science, учені дослідили, як блукання змінюється з віком. Здається інтуїтивно зрозумілим, що молоді люди особливо прагнуть досліджувати місто. Наприклад, любителям літератури відомо, що уявному мандрівному персонажу Селінджера Голдену Колфілду лише 16 років. Моя пристрасть до вуличних мандрів почалася, коли я був студентом, блукав дивними вулицями Львова й міркував: “А якщо пройти крізь внутрішній двір обсерваторії на Драгоманова й перелізти через паркан, що ж буде далі?” Дослідники отримали дані GPS і рейтинги настрою за три місяці від 63 осіб віком від 13 до 27 років. Вони також проаналізували, скільком людям учасники зателефонували або написали смс. Вештання асоціювалося у всіх зі щастям і соціальними зв’язками, проте ентропія блукання зростала з 13 років, поки не досягла піку у 18–20-річних, а потім знижувалася, коли учасники ставали старшими. Результати показують, що пік міських мандрів припадає на юність. Ще один результат може допомогти пояснити це. Виявляється, серед молодших підлітків ентропія блукання корелювала з прийняттям ризику в інших формах, добрих і поганих: від банджі-джампінгу і скелелазіння до спроб вживати наркотики й лізти в бійки. Батьки, як відомо, не хочуть, аби підлітки ризикували життям, томуможуть обмежувати їхні пошуки або просто створювати умови, щоб вони були надто зайняті виконанням домашніх завдань та позашкільними заходами й не блукали безцільно містом. Трохи старші (18–20-річні) особи були вільніші у своїх мандрівних інстинктах, і вони, здається, є найкращими фланерами.
Такі дослідження свідчать про те, що для молодих людей пізнання, соціальні зв’язки й ризик пов’язані, а також що ці досвіди асоціюються у них зі щастям і радістю. Вештання містом дає змогу дізнатися більше про фізичний і соціальний світ, навіть якщо це ризиковано в юному віці. Проте воно може бути корисним для всіх нас, але особливо для підлітків.
