By 
Наприкінці січня завершилось 48-ме щорічне зібрання сильних світу цього у Давосі. Учасники Всесвітнього економічного мали узгодити річний курс розвитку глобалізованого світу, зокрема взаємопов’язаних країн (Німеччини, Франції, Італії тощо), та держав з відцентровими тенденціями первинності національних інтересів (США, Велика Британія).
Однак форум так і не зміг запропонувати механізми поєднання цих двох глобальних тенденцій. Як зазначила у своєму виступі канцлер Німеччини Ангела Меркель, Європа має більше покладатися на свої власні сили, зокрема й у вирішенні глобальних конфліктів. Очевидно, таким глобальним конфліктом політикиня вважає не війну України з Росією чи нинішнє перекроювання післявоєнних кордонів, а прискорену міграцію, яка може становити небезпеку для країн ЄС.
Водночас Меркель натякнула, що Європі більше не слід покладатись на США. Лідери ЄС прагнуть дистанціюватись від політичного курсу Дональда Трампа, вважаючи його ізоляціоністським та протекціоністським, що суперечить глобалізму. “Ми вважаємо, що ізоляціонізм не просуне нас уперед. Ми вважаємо, що ми мусимо співпрацювати, що протекціонізм не є правильною відповіддю”, – сказала Ангела Меркель у своєму виступі[1].
Зі слів канцлера Німеччини очевидно, що замкненість “клубу ЄС”, який де-юре є відкритим для нових членів, свідчить про “ізоляціонізм” самого Європейського Союзу. Що ж насправді це означає для глобальної політики?
Ізоляціонізм у зовнішній політиці означає невтручання країни у справи інших держав, націй, народів, етносів; у економіці ізоляціонізм призводить до автаркії, коли зовнішній товарний оборот зводиться до мінімуму. Ізоляціонізм, як політичне поняття, почало активно використовуватися з середини XIX ст. у США для позначення напрямку в зовнішній політиці країни, зокрема ідеї невтручання в європейські справи.
Теорія та практика тогочасного ізоляціонізму формувалась під впливом низки факторів: географічна відокремленість Американського континенту, створення потужного внутрішнього ринку, завдяки чому значна частина буржуазії мало цікавилася заокеанської експансією; відносна військова та економічна слабкість США в перші десятиліття після їхнього створення. На ранній стадії ізоляціонізм був своєрідним відображенням американського націоналізму, він допомагав вберегти країну від втручання монархічної Європи, передусім Великої Британії, яка прагнула відновити втрачені позиції на Американському континенті. Ізоляціонізм стосовно Європи не означав політичної чи економічної відлученості США від решти світу. Практичний зміст ізоляціонізму для Америки полягав в тому, щоб з вигодою для себе використати суперечності між європейськими державами, відмовившись від укладання з ними довгострокових військово-політичних союзів. Відтак практика ізоляціонізму спричинила політику “свободи рук”, а у союзі з доктриною Монро утворився панамериканізм – ширма для прикриття експансіоністських прагнень США в Латинській Америці. В епоху імперіалізму монополістичні кола намагалися використати принципи ізоляціонізму для розширення експансії на інші райони світу.
У XX столітті багато соціалістичних країн проводили політику обмеження міжнародних контактів, хоча це ніколи не декларувалося офіційно. У СРСР самоізоляція досягла піку в післявоєнний період правління Сталіна: заборона приватних поїздок за кордон, жорсткі обмеження на пересування іноземців країною, зведення до мінімуму зовнішньої торгівлі, протекціоністські заходи щодо економіки.
Яскравим прикладом ізоляціонізму є японська політика сакоку – міжнародна ізоляція від країн Заходу, яку проводив сьоґунат Токуґава у 17 – першій половині 19 століття з метою забезпечення міцності влади сьоґунату, ліквідації іноземних впливів, насамперед християнства, та монополізації міжнародних відносин, торгівлі й кореспонденції.
Сьогодні прикладом ізоляції є устрій Північної Кореї, зокрема політика Чучхе – ідеологія, проголошена в 1955 році Кім Ір Сеном.
Отож, чи можна вважати нинішню політику США ізоляціоністською? А чи є вона такою щодо України? Очевидно, що ні, особливо якщо враховувати геостратегічні виклики, які так і не були подолані завдяки все тій же поміркованості лідерів ЄС.
На форумі у Давосі Дональд Трамп сказав: “Ми будемо впускати тільки тих, хто зможе внести вклад у розвиток американської економіки, підтримати себе фінансово і зміцнити нашу країну”[2]. Цю фразу можна вважати відповіддю президента США на гострі закиди лідерів Німеччини, Франції та Італії.
[1] Ростислав Хотин. Давос-2018: Трамп, “відкат” глобалізації, владнання конфліктів і “Український дім”
[2] Наше радіо: “Зараз саме час інвестувати в США”: Дональд Трамп виступив у Давосі
