Між вічністю і неминучістю

У 2017 році, за п’ять років до повномасштабного вторгнення росіян в Україну, Тімоті Снайдер, якого в нас люблять читати, слухати та цитувати, у своїй книжці “Про тиранію” попереджав американських земляків про небезпеку ігнорування історії. У 2022 році київське видавництво “Човен” надрукувало оновлену версію книжки, яку проілюструвала Нора Круг. Так текст історика перетворився на своєрідний комікс, у якому поєдналися раціональне та емоційне.

Як пише Снайдер, донедавна американці переконували себе, що в майбутньому не буде нічого нового, окрім повторення того самого. Тут він, звичайно, натякає на скандальну тезу історика Френсіса Фукуями про кінець історії. Напевно, було б великим перебільшенням вважати, що аргументи Фукуями стали такими впливовими, що змінили підхід американських політиків до реальності. Можливо, він лише артикулював те, що “витало в повітрі”. Наприкінці 1980-х років здавалося, що травми фашизму, нацизму та комунізму відходять у небуття. Яким мав бути світ без цих тоталітарних ідеологій і режимів? Тоді багато мислителів і політиків дозволили собі прийняти політику неминучості, відчуття, що історія може рухатися лише в одному напрямку — до ліберальної демократії. Після того, як комунізм “завалився” в Східній Європі у 1989–1991 роках, американці та європейці, власне поборники ліберальної демократії, частиною якої ми хочемо бути, ввібрали в себе міф про “кінець історії”. Як каже Снайдер, роблячи це, вони “ослабили свою оборону, обмежили уяву і відкрили шлях саме тим режимам, які, як багато хто запевняв себе, ніколи не повернуться”. Never again, пригадуєте? Саме про це говорив президент Зеленський весною 2022 року, коли ворог бомбардував українську столицю. Він запитував у західних політиків: ви ж обіцяли, що ніколи знову, невже це були порожні слова?

Безумовно, політика неминучості на перший погляд здається своєрідною історією. Політики неминучості не заперечують, що є минуле, теперішнє і майбутнє, навпаки, вони навіть допускають барвисте розмаїття далекого минулого. Проте вони зображують теперішнє просто як крок до майбутнього, яке ми вже знаємо: розширення глобалізації, поглиблення раціонального мислення на всій планеті та процвітання в розвинутих країнах. Тобто розповідають про час, що веде до певної, зазвичай бажаної мети, — це те, що називається телеологією. Таку конструкцію темпоральності ми запозичили в християнства, яке знає, чим має завершитися світ чи Історія, і лише на це чекає. Комунізм, творці якого часто були вчорашніми студентами богослов’я, також пропонував телеологію, обіцяючи неминучу соціалістичну утопію. Коли ця історія про “світле майбутнє” була зруйнована на початку 1990-х років, західні еліти зробили неправильні висновки: замість того, щоб відкинути телеологію, вони уявили, що саме історія західного світу була єдино правдивою. Це ж так привабливо вірити в те, що все буде добре, а добробут ніколи не скінчиться!

Такий феномен, як політика неминучості, історики називають неісторичним і хибним. Особливо шкідливим такий світогляд є тому, що він створює умови недіяльності, бо навіщо проєктувати майбутнє, якщо зрозуміло, яким воно буде. Інший антиісторичний спосіб осмислення минулого, який згадує Снайдер, — це політика вічності. Вона, подібно до політики неминучості, створює маскарад історії, хоча й іншої. Прихильниками такого мислення є популісти чи націоналісти, які проєктують тугу за минулими моментами, яких насправді ніколи не було. Часом минуле, до якого відсилають популісти, виявляється більш катастрофічним, ніж “золотим”, як-от козацькі війни Хмельницького, але це вже інша історія. Політики вічності однаково далекі від сьогодення і доступні для маніпуляцій, тож не дивно, що будь-яке відсилання до минулого передбачає напад якогось зовнішнього ворога на чистоту нації. Політика вічності діє магічно: ми дивимося на обертовий вихор циклічного міфу (великого минулого) доти, доки не впадаємо в транс, а потім робимо щось, що шокує, за чиїмось наказом. Це нагадує російську політику, яка заради здобуття уявного минулого, яким є історичний спадок середньовічного Києва, створює тотальний культурний транс, зачаровує та вбиває.

Аналізуючи ці дві ідеологічні установки до часу та темпоральності, Снайдер використовує метафори. Він пише, що якщо політика неминучості схожа на кому, то політика вічності — на гіпноз. Іншими словами, “кінець історії” Фукуями як симптом світогляду еліт сучасного західного світу вводить ці еліти в коматозний стан, свідком чого ми є впродовж останніх двох років. Всередині як Республіканської, так і Демократичної партії США ми бачимо великі й впливові групи, які проєктують постійну невизначеність. Вони ніби дійсно перебувають у комі. Це нагадує риторику колишнього американського президента, який сповідує політику ізоляціонізму, що є неможливою для найвпливовішої на планеті країни: світове лідерство вимагає візії майбутнього й діяння відповідно до цінностей. Перебуваючи в комі, світогляд сучасних німців чи французів ніби не хоче зустрітися із реальністю — уникає її. З іншого боку політика вічності популістів, які, як-от скандальна пані Фаріон, не сповідують телеології, а вірять у якийсь магічний золотий період, у міф і минуле, в уявний та казковий світ правильного й ідеального. Цей світогляд теж не може побачити реальності, саме тому згадана вище пані не розуміє, що російськомовний український воїн більше важить для майбутнього нашої країни, ніж її особистий казковий світ. Але, перебуваючи в гіпнозі й зачаровуючи інших, можна творити предивні уявні світи.

Обидві політики темпоральності — коматозна політика неуникності й гіпнотична політика вічності — дуже суголосні із тим, що багато дослідників називає кітчем. Ці установки до розуміння світу були породжені сучасністю (модерним світоглядом) і мали на меті зняти напругу драматичного сьогодення через втечу від нього в утопію або минуле. Фройд, тези якого можуть слугувати своєрідною теорією сучасності, говорив, що ми ховаємося від реальності через практики відволікання (як коматозне зависання) та заміни (наприклад, мистецтво може імітувати світ і приносити тим самим людині задоволення). Він також говорив про хімічні методи ухиляння (дурмани), як-от наркотики чи алкоголь. У цьому третьому способі особливо вправним був пан Арестович, який, хоч сам і не п’є алкоголю, вміло замішував для людей трунок із минулого та телеологічного майбутнього.

Професор Снайдер каже, що прийняття політики неминучості призвело до того, що нові покоління відірвалися від історичної свідомості. Він міркує про потенційну реакцію цих людей тепер, коли ілюзія неминучості розвіяна, а бажання перейти до політики вічності як ніколи сильне. Історична свідомість у такій інтерпретації — це здатність зустрітися із часом, з реальністю, а не тікати від неї. Молоді генерації зможуть вибрати бути історичними, вирвавшись із циклів неминучості та вічності, нав’язаних попередніми поколіннями. Люди, як-от на Майдані десять років тому, повинні брати активну участь у творенні історії, щоб протистояти потенційному руйнуванню сьогодення політичними силами, які схиляються до політики вічності та неминучості.