Мистецтво і сміття

Західні капіталістичні суспільства, що їх сьогодні дуже часто називають споживацькими, водночас є, про що говорять набагато рідше, суспільствами сміття і відходів. Дійсно, сучасні масштаби продукування сміття є безпрецедентними в історії. Невипадково із середини 1970-х капіталізм зіткнувся з проблемою браку не так ресурсів, як місця для утилізації відходів. Підраховано, що середньостатистичний європеєць виробляє стільки ж сміття на місяць, скільки становить половина маси його тіла.

Однак сміття – це не тільки екологічна проблема, і її не можна зводити лише до виміру суто технічних питань зберігання і перероблення чи навіть утилізації відходів. Сміття не є просто наслідком процесів фізичного зношування об’єктів чи товарів, воно найбільше залежить від людських практик організації побуту та сегрегації чи диференціації матеріального світу. Тому сміття є не так результатом використання певних благ, як спробою створити лад через усунення того, що його руйнує. Це модерне явище свідчить про бажання як мати щось, так і позбуватися чогось. Сміття, як сказала б Мері Дуглас, – це щось недоречне, те, що не підходить, не пасує, заважає і мало б бути прибраним. Тому визначити щось як сміття чи відходи не означає, що це щось може мати якусь особливу якість чи властивість (у мене вдома хіба дружина знає, коли мої штани перетворюються на непотріб), але це завжди результат дій того, хто бачить і використовує певні речі, а також роль контексту, у якому відбувається процес творення відходів. Отже, сміття завжди є реляційним і відносним: воно завше є сміттям для когось, але ніколи не є сміттям для всіх. Тому в нас так багато “секондів” і тому ми водночас так часто нищимо “старі” дерев’яні вікна чи двері – усе залежить від культури та уяви!

Тож продукування сміття не має нічого спільного з втратою об’єктом споживчої вартості, з його фізичним зносом чи руйнуванням, але, як каже Сюзан Штрассер, це швидше результат поділу об’єктів на дві категорії: те, що потрібне й непотрібне. Отже, сміття є наслідком спроб запровадити лад на фундаментальному рівні, на рівні, з якого починається лише подальша диференціація об’єктів і осіб. Викидання чогось, як і споживання, завжди є актом не лише руйнування, але і виробництва:усуваючи з реальності те, що не на місці, ми створюємо цю реальність.

Люди завжди продукували сміття, бо завше розрізняли свіже й несвіже, функціональне, робоче і зламане, чисте і брудне тощо. Але те, що колись викидали, бо воно було зламаним чи перестало виконувати свої функції й більше не було корисним, у нашому світі викидається насамперед тому, що вважається непотрібним. Хоча свою функцію цей об’єкт, як-от старе вікно у львівській кам’яниці чи перестаркуваті дерев’яні двері, виконує бездоганно. Ми викидаємо їх на смітник, тому що ці двері видаються нам застарілими, ми ламаємо старі вікна, тому що з’явилися нові типи вікон (пластикові зі склопакетами). Часто ми міняємо машину або помешкання, бо хочемо бути кимось іншим, щось приховати (залежність, ідентичність, походження), або тому, що ми розриваємо зв’язки з кимось. Ми прибираємо “непотрібні об’єкти” нібито для того, щоб звільнити місце вдома (насправді для нових речей), або тому, що ми переїжджаємо чи збираємось у подорож, бо наш статус змінюється.

Отже, акт викидання є різновидом радикального самовизначення, яке має вирішальну вагу для нашої ідентичності: ми є тим, що залишається, коли позбавляємося від сміття. Тому рішення викинути щось або перетворити якусь річ на сміття завжди має флер драми: невипадково наші підвали, комори та гардероби переповнені предметами, які вже давно не на своєму місці й не пасують, але які ми не маємо сміливості остаточно прибрати зі свого світу. Хоча й певні, що вони зникнуть. Отже, будь-яка діяльність, яка полягає у введенні або зміні певного ладу, породжує сміття, ми творимо “об’єкти, які не пасують”, але це відбувається не лише через нас, а й через контекст, у якому ми діємо. Часто культура і спільнота спонукають нас щось викидати, а щось зберігати, ми нерідко діємо як залежні суб’єкти.

Культура викидання також сприяє визначенню сучасного дому як гігієнічного й естетичного місця, яке постійно змінюється з появою нових стандартів того, що є модним і корисним. Викидання здавна було символом багатства й достатку, а виробництво сміття означає не тільки задоволення потреб, але й постійну можливість їх задовольняти. Ми часто викидаємо речі, бо вони нам не коштували дорого і є доступними, а ремонт та обслуговування таких речей не має сенсу. Під час мого дитинства в пізній УРСР черевики купувалися якщо не на все життя, то бодай на багато років. Однією з причин був дефіцит товарів і їхня недоступність. Водночас у паралельному світі, у реальності капіталістичних країн, “радість споживання” дещо затьмарювали екологічні проблеми – брак місця для нових сміттєзвалищ і масштаби забруднення довкілля. Тож сміття – це сучасний символ остаточної перемоги над природою, ознака достатку та ситості, яка потрохи стає свідченням апокаліпсиса.

Майкл Томпсон, автор знаменитої книжки “Теорія сміття” (The Trash Theory. Value Creation and Destruction), розрізняє три основні типи предметів: перехідні, постійні та сміття. Перші – це малоцінні об’єкти, які можуть псуватися, а другі – це дорогоцінні предмети колекціонування, цінність яких не зменшується із часом. Між ними є концепція сміття, яке Томпсон бачить в усіх перехідних предметах і яке є необхідним проміжним кроком для їхнього перетворення на постійні об’єкти. Викидання чогось і згодом повернення цієї речі зі смітника лахмітником-антикваром, істориком, мистецтвознавцем, археологом чи колекціонером є необхідною умовою перетворення тимчасового об’єкта на постійний (наприклад, так стара металева праска стає об’єктом колекціонування).

Отже, суспільства споживання – це спільноти, що не лише викидають, але й проникають на власні звалища, щоб повернути щось цінне назад. Ми робимо це постійно. Викидання та знищення певних творів мистецтва в минулому (наприклад, комуністами чи нещодавніми декомунізаторами) можуть вирізняти їх у сьогоденні й додавати цінності, перетворюючи на об’єкти, що проблематизують певний політичний лад. Сьогодні перетворення на сміття є одним зі шляхів, завдяки якому твір може стати не так матеріальним об’єктом, як важливим і цінним фактом культури. Як стверджував Бодріяр, продукування відходів доводить, що організм живий. Тож можна сказати, що сучасне мистецтво, яке використовує відходи й водночас створює речі, “що не пасують”, актуалізує ідею сміття і доводить свою життєздатність, невичерпну потенцію в проблематизації політичного ладу сучасності.