By 
Кожен із нас ловив себе на тому, що має стосунки з машинами. Це трохи нагадує взаємини з котами: ми думаємо, що вони подібні до людей, і часто ображаємося через котячу поведінку. Мій кіт має мене в одному місці (бодай так заведено вважати) і не хоче взаємодіяти, як, наприклад, собака! Але кіт не людина, він не думає постійно про мене, а от я про себе думаю завжди (принаймні так каже наука)… І кіт не трактує нас як людей, він не знає, що таке “люди”. Як каже мій син, він, мабуть, гадає, що ми теж коти, лише іншого розміру. Але попри це ми, люди, однаково проєктуємо свої способи взаємодії зі світом на тварин і хочемо, щоб коти нас любили. А як бути з машинами? Вони навіть не нявчать і не труться до ноги, проявляючи ознаки симпатії.
Я називаю своє авто “ласочкою”, а от багато моїх друзів ідуть ще далі й дають імена своїм роботизованим порохотягам і пральним машинам. А їхній рівень інтимних стосунків із мобільними телефонами й взагалі годі описати. Щоб прив’язати нас до машин, розробники стараються надати їм людських характеристик. Машини, керовані штучним інтелектом (ШІ), як-от роботи, чат-боти й цифрові помічники, стають дедалі більш схожими на людей у своїй взаємодії з нами. Зазвичай це так задумано, бо ми отримуємо більше від партнерства з машинами, якщо можемо з ними спілкуватися так, як із друзями. Але коли ми розвиваємо емпатію до машин, виникають етичні запитання, наприклад: чи маємо ми ставитися до них ввічливо й доброзичливо?
Кейт Дарлінг, фахівчиня й дослідниця з медіалабораторії Массачусетського технологічного інституту та співробітниця Гарвардського центру Беркмана, вивчає, як технології перетинаються з культурою, і запитує себе, чи може це мати значення. Вона каже, що нам точно не потрібно хвилюватися про те, що чат-бот (оці програми у ваших телефонах, що розмовляють) образиться чи постраждає від зневаги людини. Але навіть попри те, що машини не можуть відчувати образу, ми схильні підсвідомо ставитися до певних роботів і систем ШІ так, як до живих істот. Деякі дослідження взаємодії людини з роботом показують, що наше вагання щодо того, чи завдати шкоди людиноподібному роботу, може свідчити про загальну тенденцію до співпереживання. Але відкритим залишається запитання: негативна поведінка щодо реалістичних роботів є для людей здоровим способом випустити пару чичинником, що десенсибілізує їх?
Ми хочемо, щоб люди поважали машини та добре до них ставилися (бодай до певної міри). А якби солдати так емоційно прив’язалися до автономних роботів, що не захотіли б посилати їх знищувати наземні міни? Якби українські військові полюбили “Байрактари” й не відправляли б їх на загибель, цілячи в російські мішені? Це може здатися дурним, але дослідження Джулі Карпентер показують, що солдати вже ставляться до певних роботів, з якими вони працюють, як до своїх домашніх тварин. У деяких випадках, якщо люди надмірно прив’язуються до машин, результат може бути просто комічним і милим. Одна компанія, яка використовує чат-ботів на основі ШІ для планування зустрічей, каже, що люди надсилають листи подяки та квіти своїм електронним і неживим “помічникам”. Звичайно, ми дуже далекі від створення роботів, які зможуть відчувати все, що завгодно, але якщо дослідження показують, що наша поведінка щодо машин може вплинути на нашу поведінку загалом, то це може стати причиною, аби регулювати те, як ми поводимося з роботами. Повага до певних машин, особливо до тих, що мають дуже реалістичний вигляд чи антропоморфний дизайн, може допомогти нам підтримувати суспільні стандарти поведінки. Я не переконую, що нам потрібно ставитися до машин як до людей, але яка шкода від того, аби бути добрішими, навіть якщо ви маєте справу із неживою істотою?
Улітку цього року Кеті Спалдінг, яка захистила дисертацію з математики, написала короткий текст про те, що вчені знайшли спосіб, як змусити нас любити дрони. Так, не пташок чи “хороших русских”, яких так любить Папа Франциск, а дрони. За останні кілька років дрони значною мірою змінили наше життя. Подумайте: у 2022 році, залежно від того, де ви живете, можназ’їсти якусь їжу, доставлену безпілотниками, і дивитися фільми, зняті дронами, про уявних жертв катастрофи, яких теж рятують дрони. Я вже не кажу про всенародну любов українців до “Байрактарів”. І навіть моє улюблене Radio Jazz мало перетворитися на певний час на радіо “Байрактар”, тьху…
Попри всі їхні таланти безпілотники досі мають щось не зовсім доброзичливе. Ви, напевно, не захочете тримати дрон як домашнього улюбленця. Але дослідники з Неґевського університету Бен-Гуріона (BGU), що в місті Беер-Шева в Ізраїлі, вирішили змінити це уявлення. У дослідженні, яке вони представили на нещодавній віртуальній конференції про людський чинник в обчислювальних системах, вони вперше показали, що людей можна змусити емоційно розпізнавати дрони та співпереживати їм. Дослідницька група здійснила два експерименти, показуючи учасникам статичні зображення та відеоматеріали про дрони, які “відчувають” різні емоції. Свій емоційний стан вони демонстрували так само, як і ми з вами–виразом обличчя. Себто для них ці вирази придумали й ретельно дібрали, щоб дрони не були надто абстрактними й не дуже реалістичними. Радість, смуток, страх, гнів і здивування впізнавали як у статичних зображеннях, так і в динамічному відео до 99 % учасників експерименту.
Але, схоже, дослідники не зовсім очікували,що учасники експерименту сформують такі зв`язки із дронами. Люди швидко почали створювати розповіді про емоційний стан дронів, додавалис ебе в сценарії, які пропонували вчені. Інакше кажучи, учасники дослідження не просто вирішили, що дрон відчував певні емоції, але і придумали причини, чому він їхвідчував. Один учасник експерименту навіть помітив, що дрон має такий вигляд, ніби він закоханий! Те, як люди сприймали емоції дронів, впливало на те, що вони насправді бачили. Наприклад, попри те, що безпілотники летіли з постійною швидкістю на всіх відео, багато учасників вирішили, що “сумний” дрон летить повільніше, а “злий” – прискорюється. Та і взагалі, люди не люблять сумних дронів і завжди хочуть їх розвеселити.
Я впевнений, що ми прямуємо до майбутнього, у якому безліч відданих супутників-дронів. Для багатьох українських воїнів вони вже перетворилися на вірних помічників, що рятують життя. Один учасник експерименту сказав, що, лише дивлячись на щасливе “обличчя” дрона, він на мить відчув себе щасливим і піднесеним. А уявіть, якщо цей дрон врятував вам життя десь біля Бахмута.
