Навколо Арестовича

Настає вечір, і сотні тисяч людей із різних країв і країн залипаютьу смартфони, складаючись в аудиторію блогера й фахівця з інформаційно-психологічних спецоперацій. Того, що грав у кіно, служив у військовій розвідці, знався з московськими філософами та назвав доньку ім’ям марсіанської принцеси.

Фахівець з ІПСО подає себе впевнено, не надто скромно, проте ненав’язливо та з доречною, добре напрацьованою самоіронією. Час від часу звертається особисто до Путіна. Мабуть, вважає, що той також на пів годинки відриває бліді хворі руки від імперського керма та дивиться його бесіди з Фейгіним. Іноді, чи то насправді, чи то для глибинних цілей ІПСО, фахівець і блогер забуває російські слова. А ще перемежовує інформаційні повідомлення, а також свої коментарі, судження й ліричні відступи заготовленими фреймами. Але, що важливо, не переборщує з цим і майже ніколи не випадає з парадоксального й естетично нестабільного образу вільного митця на державній службі.

Секрет фронтальної популярності ефірів з Олексієм Арестовичем простий. Точніше сказати, у цієї популярності взагалі немає секретів. Сучасні люди не довіряють повідомленням маніфестального типу, а також тим, які запаковані в інформаційні “бокси однозначності”.

Якщо ж ті самі повідомлення транслює рефлексивна артистична особа без кабінетного прокляття на чолі, у голові українського обивателя заклубочується хмарка довіри. Якщо ж артистична особа до того ж не ховає від глядача-слухача своєї вечірньої комунікаційної втоми й не давить на його розгублений розум прийомами, запозиченими у вчительки молодших класів, то хмарка довіри випускає із себе дощик зацікавлення. А іноді і блискавку настрою.

Це добре працювало за мирних часів, це працює і в дні війни. Адже кожна війна, якщо добре розібратися, є багатовимірним і багатовекторним подієво-смисловим агрегатом. Таким складним, що невідомо ще, від чого щоденно закипає мозок пересічної людини – від усвідомлення небезпеки чи від неспроможності цілісного та своєчасного охоплення розумом того явища, того гештальту, який ми означаємо словом “війна”.

І кожний має свою персональну візію війни. Мало хто здатний охопити її агрегатні контури з висоти глобального осмислення. Суттєва частина людей бачить війну з позиції “високого берега”– як фронтальне цунамі, що зносить повсякденнийсвіт і безжально виштовхує особу зі звичного місця. Ця частина готова сприймати війну системно: як важку роботу, як виклик, як час особливої комунікації.

Але переважна більшість спостерігає за війною з позиції “мишачої нірки”, сприймаючи її як абстрактний, невизначений і далекий жах доти, доки вона не прийде до їхньої конкретної нірки, не засуне туди своїх мацаків, не зруйнує видимих і невидимих стін та не вигребе мешканця нірки на “площину реального”.

Цією більшістю можна керувати. Адже “мешканці нірки” мислять зовнішній “великий” світ крізь фільтри світоглядних шаблонів і міфів. А ці шаблони й міфи їм делегують через сімейне виховання, освіту, ЗМІ, соцмережі й референтні середовища. Під час війни цією більшістю потрібно керувати. Інакше нею керуватимеворог.

Не всі погоджуються з цим твердженням. Дехто каже: “Народ сам розбереться”. Насправді народ може “розбиратися” дуже довго. Десятками років. Століттями. Темпи війни фатально не збігаються з органічною швидкістювизрівання народної міфології. Темпи війни вимагають формату ІПСО. Так би мовити, військово-польового впровадження операбельних світоглядних фільтрів.

ІПСО не обов’язково мають вигляд телевізійних або мережевих трансляцій. Іноді вони виглядають цілком ужитково. Розповідають історію про жінку, що заходила до стокових магазинів із телефоном біля вуха й голосно говорила в слухавку різні жахи про корумпованість офіцерів ЗСУ, про те, що в неї син на фронті й що він потерпає від жорстокості та злодійства командування. Ці завчені, ретельно сформовані російськими спеціалістами меседжі в кожному магазині 10–15 хвилин слухало кілька десятків людей. За день аудиторія одного такого агітатора могла досягати декількох сотень.

Довіра до меседжів у цьому разі базувалася на переконанні реципієнтів, що вони не були цільовою аудиторією “трансляторки”. Що випадково підслухали реальну телефонну розмову крикливої жінки, яка не призначалася широкій аудиторії й тому не могла, на їхню думку, містити пропаганди. Ще одним визначальним чинником довіри було те, що “трансляторка” за одягом, мовою, місцем перебування та поведінкою належала до того самого соціального прошарку, що і її слухачі. Була “своєю”. І, відповідно, не існувало “дистанції несприйняття”, яка виникає тоді, коли, скажімо, з телевізійного екрана говорить владна персона, людина з істеблішменту, експерт або ж інший представник “вищих каст”, якого навряд чи зустрінеш у провінційному стоковому магазині.

У випадку Арестовича “дистанції несприйняття” не уникнути. Тому його цільова аудиторія – “люди з берега”, які прагнуть аналітичного подання, де аргументи (або фахово впорядковані замінники аргументів) домінуватимуть над емоціями. “Людей із берега” зазвичай не дратує іронічна стилістика транслятора, яка в середовищі “мешканців нірки” вважається “насмішкою”, “знущанням” тощо. “Люди з берега” чекають “розумного позитиву”, й Арестович дає їм бажане. Скепсис цієї аудиторії долається “образом компетентності” та готовністю відповідати на “незручні” запитання, на які ще немає, а, може, ніколи й не буде офіційної відповіді від влади.

Попри те, що “людей із берега” набагато менше, ніж “мешканців нірки”, саме ця аудиторія сьогодні є принциповою для “прискореного” визрівання народної міфології про війну. І стрижнева причина тут у тому, що “мешканці нірки” все ще не оговталися від травматичного для них руйнування попередньої бази народних “політичних” міфів, у якій не було місця ані для передбачення повномасштабного вторгнення російських військ, ані для усвідомлення того, що Кремль прагне повного винищення всіх варіантів української ідентичності – як модерних, так і архаїчних.

Відповідно, “мешканці нірки” не лише вимушені прислухатися до того, що обговорюється в більш освіченому та більш компетентному середовищі, але й намагаються самі безпосередньо долучитися до тих джерел і каналів інформації, про які там згадують. У своєрідний спосіб “перехопити” першість інтерпретації. До того ж тих, хто живе в “нірці”, не відлякують негативні оцінки персони та меседжів Арестовича, які не є рідкістю в дискурсі “людей із берега”. Тут діє старий-добрий принцип: “Якщо про людину говорять, отже, вона чогось вартує”.

І саме тут аналітичне повідомлення втрачає свій внутрішній сенс, перестає бути повідомленням і перетворюється на мантру. Або на настрій. Інтерпретоване “мешканцями нірки”повідомлення відривається від смислової бази й мандрує в бік означення та називання. Мандрує туди, де речі, події та якості одягаються в нові імена. Туди, де невтомні та непізнані сили латають і підфарбовують декорації нашого світу.

Адже довоєнні імена речей сущихзазнали інфляції. А деякі повтікали геть від своїх смислів. І це стосується не лише брендів і харизм, але і простого, звичайного, того, з чим ми стикаємося щоденно. Ми живемо у війні як у довгому “тунелі перейменування”, на стінах якого блогери й фахівці з ІПСО залишають подряпини, здалеку подібні на вказівні стрілки. Ми всі – і в “нірці”, і на “березі”, і на висоті глобального осмислення – хочемо вірити, що це саме стрілки, а не щось інше. Що їхнє спрямування невипадкове. Іноді нам здається, що ми бачимо попереду світло. Що ми вже знаємо, як звучатимуть післявоєнні імена речей сущих. Але це лише здається.