Не такий Зеленський

Упродовж серпня Володимир Зеленський кілька разів звертався до чиновників Європейського Союзу із проханням позбавити росіян права на туристичні поїздки до країн ЄС. Тут наче все правильно та як годиться. Проте дії і заклики його оточення доволі разюче розходяться із красивими словами та політикою щодо росіян самого президента.

У своїх інтерв’ю іноземним медіа та в закликах до європейської дипломатії Зеленський говорить про колективну відповідальність російського народу за війну. Він вважає, що вони мусять повернутися у свою країну і сповна відчути “переваги” життя в ній. Врешті, апелює до того, що росіяни не мають морального права їздити в ЄС на закупи, відпочивати та розважатися, поки їхня країна провадить загарбницьку війну проти України.

Цілком правильні й доречні слова. Численні відео та новини свідчать, що росіяни нерідко цькують українців, які втекли від війни, намагаються висміювати та навіть застосовують силу. До того ж часто це роблять росіяни, що мають громадянство країни, у якій перебувають, чи право на проживання в ній. Особливо нахабно вони поводяться там, де влада ставиться до них лояльно й колись впустила велику кількість, як-от у Німеччині чи на Кіпрі.

Проте росіяни – це загроза національній безпеці будь-якої країни. Будь-хто із росіян завше може бути агентом спецслужб, імперіалістом чи “рускомірцем”, значно менш імовірно, що не виявиться кимось із цього переліку. Це мали б усвідомлювати й у самій Європі. Водночас країни, що сусідять із рф чи колись пережили російську окупацію, здебільшого не мають сумнівів щодо необхідности прикрити потік мешканців московії в ЄС. Власне, ці держави вже оголосили про те, що вводять відповідні заходи на своїй території. Натомість наївна Західна Європа та країни, які залежать від російських грошей (Греція, Болгарія, Кіпр, Угорщина), постають проти цього. І про це вони ще можуть неабияк пошкодувати.

Тож цілком логічно, що президент, вітчизняне МЗС і частина політиків також постійно наголошують на тому, що до санкцій ЄС щодо росії потрібно додати візову заборону. Проте в українському політикумі не бракує персонажів, які мають відмінну позицію. Зрештою, навіть президент в один момент виголошує промови про колективну відповідальність росіян, а в інший щонайменше не забороняє появи в Україні різних невзорових і бикових, а може, і видає їм громадянство – брак чіткости щодо цього викликає ще більше запитань. А росіяни зі свого боку ще й наїжджають на українців. Мовляв, це якісь неправильні українці їх не люблять і нераді тут бачити, а от правильні шаліють від щастя, що приїхав такий геній із москви. Такі заяви цих “хороших русских” підтверджують їхню імперську гнилу шовіністичну натуру й українофобію та правило про російський лібералізм, який закінчується на українському питанні.

Так само Зеленському потрібно бути послідовним і в підборі кадрів, які мають право говорити від імені влади. Арестович, наприклад, разом із биковим займався облизуванням совка та комунізмуу своєму ефірі на ютубі. Те саме стосується Антона Геращенка, який, як і Арестович, виступає за роздавання наліво й направо українського громадянства “не таким русским”. Хоча в чому їхня “нетакість”, якщо вони точно в дусі путіна вважають усе українське меншовартісним, а себе – Прометеями, що несуть “тёмному населению” “великую культуру”? Здається, точно так само думаєй Арестович. Крім того, Геращенко, ймовірно, причетний до приїзду в Україну кремлівської пропагандистки овсяннікової, яка вдавала із себе жертву режиму.

Ще одна доволі свіжа непослідовність Зеленського – це те, що він досі не підписав закону 2309-ІХ, що забороняє імпорт книжок із росії та білорусі, а також передбачає, що в Україні книжки видаватимуть у перекладі українською чи мовами корінних народів. Таки малоросійська душа не дозволяє йому врешті позбутися впливу “великой русской литературы”? Чи Зеленський належить до тих, хто досі не здатен усвідомити, що огидність росії як держави невідривна від її культури, яка її такою створила й такою легітимізує? А це наче суперечить тому, що він сам говорить.

Проте потрібно не лише “скасовувати” все російське. Важливіше підтримувати українську культуру й освіту. Натомість профільними міністрами в нас працюють Олександр Ткаченко, який вирішив перевинайти символ тризуба, і плагіатник Сергій Шкарлет. Крім того, Ткаченко ще й постає проти закриття музею Булгакова в столиці. Оскільки назвати письменника “хорошим русским” язик не повертається, бо ж був відвертим українофобом, то міністр знайшов чудову відмовку: Булгаков киянин, а тому свій. А те, що українців вважав малоросами і відкрито зневажав, – то таке.

Щоправда, поширюються чутки про те, що Шкарлет може очолити об’єднане міністерство, до якого увійдуть, крім Міністерства освіти та науки, яким він керуєзараз, також Мінспорту й Міністерство культури та інформаційної політики. І ще невідомо, хто більш небезпечний для української культури, мистецтва, освіти і спорту – Ткаченко чи Шкарлет. Проте точно, що тримання таких персонажів при владі і дорученняїм відповідальности за гуманітарний напрям нічого доброго Україні не обіцяє. Тому проблема полягає в президентській внутрішній політиці загалом і кадровій зокрема. Це чудово, що Зеленський так принципово виступає на міжнародній арені щодо “візового бану” для росіян, але потрібно бути послідовним і не тільки цуратися чужого та огидного, а й навчатися свого, зберігати своє й розвивати, аби було що передати наступним поколінням. Бо наразі здається, що чогоне знищать московити – те доб’ють ткаченки і шкарлети із дозволу зеленських.