By 
Найвидатнішим винаходом ХХІ століття я вважаю GPS-навігатор. Адже він дозволяє швидко зорієнтуватися в незнайомій місцині. І навіть працювати таксистом у місті, до якого людина прибула кілька тижнів тому. В тому числі й за кордоном.
«За 200 метрів поверніть направо», – раптом чую підказку українською в салоні краківського таксі. За вікном – Вісла, за кермом – наш земляк. Життєрадісний бородань років 30. Дивлюсь на його бейджик: Kyrylo. Чоловік із Сум, працював експедитором. Каже, з осені минулого року не мав сумнівів, що війна неминуча. Тому все обміркував заздалегідь. Коли на світанку 24 лютого просто з вікна свого будинку побачив нескінченну колону російської бронетехніки, миттєво все зрозумів. Посадив дружину й дітей в автівку й рвонув до Польщі.
Кирило вирішив працювати таксистом, тож для нормального заробітку потрібно велике місто. Обрав Краків – понад мільйон мешканців. Раніше у Кракові ніколи не бував, польської на той момент майже не знав, але це його не зупинило. Головне, що мав водійські права міжнародного зразку. Тож уклав угоду з місцевою таксомоторною компанією і виїхав на трасу. Замовлення надходять через застосунок, маршрут визначає навігатор, у спілкуванні з пасажирами необхідності нема.
Хвилюється, що тато й мама залишилися вдома й категорично не хочуть евакуюватися. Переконує батька, аби встановив котел і запасав дрова – центрального опалення може не бути, якщо ворожа ракета розіб’є місцеву ТЕЦ. Але той лише відмахується, мовляв, якось воно буде.
Таких водіїв, як Кирило, у Кракові сотні. Принаймні з трьох десятків таксистів, послугами яких мені довелося скористатися цього літа, всі, крім трьох, виявилися українцями. Визначити наших можна не лише за ім’ям на бейджику. Вірніші ознаки: пляжні шорти з футболкою, неохоче відповідають на вітання (на відміну від Кирила), похмурий погляд, трішки байдужий. Нуль люб’язності – навіть щодо співвітчизників. Хтозна, чому так. Правдоподібно в такий спосіб відсікають можливі запитання про те, коли і як тут опинилися, адже вік у всіх – мобілізаційний. Часто-густо вмикають у салоні музику – не голосно і, звісно, не російську попсу. Кілька разів їхав під композицію групи Боні М, яку в мої студентські літа жартома називали «Варвара жаріт кур». Кермують хлопці класно, наче все життя тут таксували, але з місця рухають різкувато, на відміну від місцевих, а наприкінці поїздки нерідко чуєш фірмове: «Не знайдете меншої купюри? Бо в мене нема здачі».
Щоправда, сліпо довіряти рекомендаціям навігатора теж не варто. Наприклад, знадобилося мені терміново присісти на каву з колегами в галереї (це так зветься ТРЦ) «Краківській». Таксист – чорношкірий товстун середнього віку. Білосніжна сорочка, чорні штани, ввічлива усмішка у відповідь на привітання. Як з’ясувалося згодом, польської не розуміє взагалі. Виявляється, можна працювати і так. Міста теж не знає, проте слухняно виконує всі вказівки навігатора. Завіз мене на дах кількаповерхового залізничного вокзалу (паркінг і посадка-висадка пасажирів таксі відбуваються саме там). На табло, що на панелі автівки, висвітилася вартість поїздки. Ні, кажу, не туди приїхали, друже. Він дивується, показує на лобове скло і радить англійською уважніше придивитися до величезної вивіски попереду: галерея «Краківська». Так, вона розташована майже впритул до вокзалу, але ми прибули на сусідній об’єкт. І до галереї тепер доведеться спускатися з даху ліфтом, потім йти пішки. Товстун здивовано вказує на навігатор, мовляв, всьо чьотко, сер, привіз куди слід. Мусив переконувати його, що слід якнайшвидше залишити цей чудовий дах, з якого відкривається ефектна панорама Кракова, і під’їхати до галереї по-людськи. Суперечка триває певний час, адже польською мені спілкуватися набагато зручніше, ніж англійською, з якою востаннє мав справу на третьому курсі вишу, складаючи іспит на сесії. “Do You speak Polish?” – питаю, остаточно втративши терпець. “No, sir”, – незворушно відповідає краківський таксист. Ну що ж, ноу так ноу… В результаті він таки привіз мене, куди я просив (щира дяка моїм викладачам англійської, бо довелося замість навігатора давати водієві вказівки, де й куди повертати). Але через неточність електронного порадника я дуже спізнився.
Деяких речей навігатор не враховує. Ви приїжджаєте на потрібну вулицю, зупиняєтеся біля необхідного будинку. Все гаразд, але є одне але: висадити пасажира нема де. Адже вулиця вузенька, з одностороннім рухом, справа і зліва уздовж тротуару щільно запарковані автівки. Що робити? Повертати на сусідню вулицю в пошуках вільного місця? Але робочий день, середмістя, шансів нуль. Натомість таксист спокійнісінько гальмує просто посеред проїжджої частини, неквапливо бере купюру, солідно відраховує решту. Тоді поважно йде до багажника, дістає мої речі, ставить на тротуар. Все це триває, може, дві, може, три хвилини, або навіть п’ять – мені здається, що цілу вічність, адже ми перекрили рух на вулиці й за нами вже вишикувалася черга з чотирьох машин. Ловлю себе на думці, що ніхто з водіїв жодного разу не бібікнув і не закричав, чого, мовляв, зупинився, дурень, їхати людям заважаєш…
«Ви з України? А я – з Грузії», – літній водій на ім’я Закарія вказує на лобове скло, де прикріплено мініатюрний прапор його країни. «Ви давно тут?» – цікавлюся. «Вже два місяці, – зітхає. – Коли почалася у вас війна, я відчув: Грузія може бути наступною». Мовчимо – кожен про своє. «Сюди вони не сунуться, – розмірковує Закарія, – бо в Україні втратили наступальну міць». Приїхали. Розраховуюся. «Як ви думаєте, – раптом питає таксист, – коли все це закінчиться?»
