Дволикий Левіафан

Будь-яка держава є дволиким Левіафаном, що поєднує в собі риси хижака та дресированої домашньої тварини, яка сумирно служить людині. У багатьох випадках ця держава-звір допомагала людині вижити в умовах небезпеки, але часто людина ставала поживою для неї. Українцям важливо використати силу своєї держави для порятунку, але потім знову перетворити звіра на домашню тварину.

У статті “Левіафан воєнного часу” журналіст Михайло Дубинянський проводить аналогії еволюції української держави до й після повномасштабної війни, порівнюючи її з гоббсівським Левіафаном. До війни чимало українців розглядали державу як апарат сервісу, що існує, аби надавати населенню різноманітні послуги. З цього погляду її представники вважаються найманими менеджерами, які повинні забезпечити громадянам комфортне життя. Така думка з’явилася з європейських просвітницьких концепцій та еволюціонувала до популярної нині теорії держави загального добробуту. Така держава мала будувати дороги, відкривати центри адміністративних послуг, прислухатися до коливань громадської думки в соцмережах, забезпечувати бюджетникам високі зарплати, підприємцям — податкові пільги, активістам — прозорість і чесність. Держава сприймалася як домашня породиста собачка — гарна, слухняна, приносить кинуту палицю, привчена до лотка, не кусає господаря, але інколи може гавкнути на грабіжника.

Але після 24 лютого запанувала інша концепція — Левіафана, за якою держава є апаратом насильства та примусу, що існує, аби розпоряджатися долями своїх підданих в ім’я найвищої мети. Громадянин взаємодіє не з послужливими менеджерами, а із суворими наглядачами, яким повинен коритися.

До війни українці вважали, що агресивний різновид держави-Левіафана вимирає, а майбутнє за державою, яка служить громадянину. У такій державі кожен чиновник — наш найманий працівник, якого ми взяли на роботу на певний термін і який існує за наші податки. Іншими словами, уся держава — такий собі колективний “слуга народу”.

Показово, що в такій державі громадяни вважали армію своєрідним заповідником професіоналів-контрактників, які кількома групами спецпризначенців мали б розв’язувати безпекові проблеми. До слова, саме така концепція сьогодні панує і на Заході. А популярний західний експерт із питань безпеки Шон Макфейт, учасник бойових операцій і професор стратегії в Національному університеті оборони, у книжці “Нові правила війни. Перемога в епоху тривалого хаосу” засуджує США за великі армії та дорогі авіаносці й винищувачі. Він переконаний, що сучасні війни вестимуться силами загонів спецпризначенців і найманців приватних військових компаній, які швидко розв’язуватимуть безпекові проблеми.

Україна почала дуже повільно ставати інструментом сервісу для громадян десь від 2005 року, і лише за останні 10 років громадяни здобули деякі важелі впливу на корумпованого хижака. Не встигли українці скористатися опціями держави, яка після численних вимог, шуму в пресі та акцій протесту почала дбати про наші потреби, як дресирована собачка була змушена поступитися місцем первісному хижаку, для якого люди є нічим більшим, ніж поживою та ресурсом. Виявилося, що перед обличчям загарбника держава мусить з апарату сервісу перетворитися на апарат масової мобілізації, обмеження прав і свобод громадян, стати машиною примусу. Громадянам виставили рахунки за всі ті нетривалі блага, які ми отримували від держави як служби сервісу. І представнику ТЦК уже не скажете, що він “ваш слуга, найнятий за ваші податки”.

На черзі — посилення мобілізації й неминучі законодавчі обмеження конституційних прав громадян. Навіть очільник Військового комітету НАТО Роб Бауер заявив, що Україні необхідно провести додаткову мобілізацію, адже для подальшого ведення війни наша країна потребує не лише зброї, а й людей. Наразі українського Левіафана стримує від безмежного свавілля обіцяна євроінтеграція, через яку влада намагається зберігати основні риси демократії. Однак затяжна війна та заяви із Заходу про мобілізацію цілком могли б дозволити Брюсселю заплющити очі на методи комплектації української армії, особливо враховуючи, що на кону стоять виживання української держави й спокій цілої Європи.

Хай яким жорстким видається український Левіафан, альтернативою залишається прихід російського окупаційного Левіафана — набагато лютішого й безжальнішого. РФ уже розпочала мобілізацію чоловіків на окупованих українських територіях. Але нелюдське ставлення російських військкомів до українських рекрутів не тиражується в соцмережах так, як дрібні мобілізаційні скандали з українськими ТЦК. Там українських хлопців і чоловіків силою женуть у м’ясні штурми й ніхто не має змоги знімати на камеру порушення прав людини чи викликати адвокатів.

Українці опинилися перед двома Левіафанами: один нас хоче з’їсти, а іншого ми маємо шанс використати для оборони, тимчасово йому скорившись, а потім знову приручити. В Україні до громадян тепер застосовується принцип “не хочеш воювати за свою армію — будеш гарматним м’ясом у російській”. У разі провалу мобілізації та обвалу фронту на країну чекають нові Маріуполі та Бучі, а ті, хто розхитує українську обороноздатність сьогодні, стануть відпрацьованим матеріалом для росіян завтра. Чимало тих, хто сьогодні активно зриває заходи захисту батьківщини, у разі поразки України будуть брутально мобілізовані в російську армію і кинуті на штурм Варшави чи Кракова.

Захід, хоч він про це ще не підозрює, теж увійшов в епоху Левіафанів-хижаків, що єдині здатні забезпечити виживання націй у глобальному протистоянні XXI століття. Поки в Німеччині звільняють офіцерів підрозділів спецпризначення за нетолерантні та радикальні погляди, у Росії та Китаї населення вчать люто ненавидіти. Поки у Європі намагаються у всьому шукати справедливість та істину за канонами медіаграмотності, у Росії, Китаї та Ірані суспільства перебудовують за законами джунглів. У Європі каються за колоніальне минуле, а от авторитарний хижак не питає себе, чи справедливо він зжер свою жертву, — він живе за принципами “виживає сильніший” і “горе переможеним”. Російський хижак-Левіафан рве зубами ворота Європи, а європейські держави-пуделі хоч і почули загрозу, але ще навіть не вийшли із салону собачого манікюру.

Україна та Європа не зможуть вижити без власного суворого й сильного Левіафана, проте вони не впевнені, що сп’янілого від влади хижака вдасться знову перетворити на домашню тварину. Але й у нас немає альтернативи вибору між рабством і дисципліною.