Джерела Темного майбутнього

Коли йдеться про ніцшеанський концепт Вічного повернення в контексті проблеми Гіпермодерну, ми найперше повинні зрозуміти, що саме повертається. Бо сказати, що повертається Модерн, — це насправді не сказати нічого. То що саме повертається? Спробуємо розібратися.

У фундаменті Модерну XX століття була парадигма помсти “маленьких людей”, “маленьких держав”, “периферійних народів” за століття (якщо не тисячоліття) принижень, помсти за те, що ці маленькі й периферійні вважали несправедливістю, — за експлуатацію вищими класами, за відчуження від влади і власності, за колоніальне гноблення. Енергія помсти рухала Модерном і модерністами. Політиками, культурними героями й митцями тієї доби.

Відповідно, вони обіцяли мільйонам маленьких і периферійних Світле Майбутнє, у якому проблема відчуження (корінна проблема за Марксом) буде розв’язана і всі стануть зайчиками. Мистецтво Модерну, включно з літературою, обслуговувало та підтримувало ці настрої. А іноді — йшло попереду з прапором.

Довго розбирати, де там була реальна несправедливість, а де — спекуляції і фантомні болі. Це — тема окремого есе. Нам важливі наслідки Модерну. Ми називаємо модерністське прагнення помсти так, як на самому світанку епохи назвав його Ніцше, — ресентиментом. Адже кращої назви поки що не придумали.

Отже, у фундаменті Модерну та, відповідно, модернізму було не просто природне прагнення свободи, справедливості, дискурсивної свіжості та нових стилів. Там зачаїлося справжнє чудовисько — Темрява ресентименту.

Вона є передусім у політичних модерних системах. Комуністи закликали помститися експлуататорам і глитаям, нацисти — плутократам, англосаксам і багатим зайдам, а каїніти — біблійному богу. Виникли відповідні безпрецедентно агресивні та ефективні ідеології, які обумовили глобальну історію у XX столітті.

Але це минуло, революції і війни Модерну коштували людству сотні мільйонів життів, океани страждань, моря крові. Врешті-решт людство стомилося, збридилося марними мареннями про Світле майбутнє, відвернулося від політичного модернізму (який у 60-х став геть спекулятивним) й увійшло до спокійної води Постмодерну. Тим більше, що у 60–80-х роках завдяки здобуткам Третьої глобальної індустріальної революції людям стає ситніше жити.

Не “краще”, а саме “ситніше”.

А ще ситніше стає у 90-х. Розвал СРСР і Східного блоку відкриває неозорі ринки для старих товарів та забезпечує приплив робочої сили. Нестримно зростає чисельність середнього класу. Закінчення “холодної війни” вивільняє ресурси, які раніше йшли на виробництво танків і ракет. Глобальний Південь отримує своє від подорожчання сировини, від транзитної торгівлі, розквіту туризму та наслідків аграрної революції. Соціальна напруга відчутно падає. І Постмодернізм дискурсивно оформлює це “розслаблення”, це “зниження градуса” прагнень помсти.

Постмодерністське мистецтво з видихом полегшення фіксує цю нову “золоту добу”. Воно повертає до гри й цитатності, до м’якої ревізії минулого та деконструкції канонів.

Історія закінчилася, як стверджував на початку 90-х доктор Фукуяма. Але минає 40 років — і повстають нові прапороносці ресентименту. Історія не закінчилася, аж ніяк.

У США виникає рух BLM. Він вимагає, щоб керівні верстви, “біла верхівка”, заплатили “гнобленим” за триста років принижень, за рабську працю прадідів на плантаціях, за сегрегацію та суспільну нерівність. Китай знову прагне статусу Серединної Імперії, він проголошує своєю доктриною “сатисфакцію за століття принижень імперіалістами”. Постає путінський режим, що проголошує помсту “англосаксам” і НАТО за “розвал Союзу” та “відвічну русофобію”.

Адже в містерій помсти берегів немає.

Саме це чергове пришестя Духу Важкості з поеми Ніцше, саме цей історичний цикл повернення “дядька Каїна” і стає глобальним фундаментом теперішнього Гіпермодерну, завбачливо проголошеного Жилем Ліповецькі у 2009 році.

Але ми вже зрозуміли: повернення не є механічним. Щось вертається, а щось ні. Нові політики-популісти, як праві, так і ліві, знову закликають “маленьких” і “принижених” до Світлого майбутнього, у якому мають здійснитися їхні заповітні мрії про помсту багатим та успішним, корпораціям, олігархам і рептилоїдам. Куди ж без рептилоїдів?

Але мистецтво, разом із провідними інтелектуалами, не підхоплює цього образу Світлого майбутнього. Воно пророчить Темне майбутнє. Лише Темне.

Чому?

Бо, на відміну від “народних мас”, на відміну від “маленьких” споживачів популізму, митці та інтелектуали мають довшу колективну пам’ять. Інституціональну пам’ять. Дискурсивну пам’ять. А ще митці вже не є тими жебраками з Латинського кварталу часів Модерну, яких описував Генрі Міллер у “Тропіку Рака”. Каста митців уже не в нижчому сегменті суспільства, а у вищому, серед багатих, центрових і задоволених життям. Навіть не дуже успішні митці та інтелектуали тепер не бідують, бо грантів стає на всіх.

Це сите мистецтво шоковане поверненням глобальних настроїв ресентименту. Воно знає, воно дуже добре пам’ятає, чим закінчується прагнення Царства справедливості на Землі.

Це лише зумери бридяться читати Орвела, це з персонажами Саллі Руні наука “Тваринної ферми” не компланарна, а “володарі дум” Гіпермодерного підсоння це давно прочитали й міцно, дуже міцно запам’ятали.

Мистецтво реально боїться, що це кінець “золотої доби”. Кінець епохи стабільних гонорарів, кастових ліфтів і грантів. Що попереду не Світле й навіть не Сіре, а Темне майбутнє.

“Що ви робите?! Навіщо ви руйнуєте наш зручний і прекрасний світ?” — запитують митці в ресентименталів. І малюють у своїх книжках та на всіх можливих екранах жахи прийдешнього Апокаліпсису й майбутнього після нього. Малюють варіанти Темного майбутнього.

Відкриваємо “Високі гори Португалії” Янна Мартеля, один із флагманських романів Гіпермодерну, читаємо про пригоди героя Томаса: “Він мчить крізь простір, залишаючись нерухомим у цьому скаженому русі й безтямно дивлячись перед собою, хоч прагне спокою: спокійних пейзажів, затишних виноградників”. У цьому безглуздому просуванні крізь простір Томас згадує священника Уліссеша (так, тезку Улісса, того самого) і його слова про “мулатську німоту” на острові Сан-Томе, де європейці в тій самій пастці одноманітності, що й місцеві. І нічого доброго в Томаса немає попереду. Лише безглузда смерть серед нетямущих пейзан (сучасної “мулатської німоти”, німоти новітніх рабів XXI століття) і руїна всіх його сподівань.

Цей приречений і безтямний “спокій у скаженому русі” і є стрижневим настроєм Гіпермодерну, або Метамодерну. Це присмертний “час Постмодернізму” в оболонці скаженого часу Модерну Нового Пришестя. І джойсівський Улісс повертається (а може, не повертається, а залишається?) уже як заблуканий клірик, що не має майбутнього ані на тропічному острові, ані ніде в правдивому світі Вічного повернення.

Бо навіть ранній Модерн ніс у собі інтелектуальне ядро, монаду освіченості, а на прапорі Гіпермодерну — диск Пласкої Землі та наріжні гасла конспірологів: “Нікому не довіряй”, “Я хочу вірити”, “Істина недосяжна”

Вони хочуть вірити, але не вірять нікому, бо істина десь поряд, але за межами досяжного. Вони слухають Такера Карлсона і сподіваються, що Трамп зруйнує “глибинну державу”.

Вони реально нічого не розуміють і нічого не пам’ятають. Вони знов запускають стару іржаву карусель простих відповідей на складні запитання. Вони знову стають на шлях, що веде до брами концтабору. Тепер уже цифрового.

І це ж лише початок, це ще зовнішні двори Хаосу.