By 
30 вересня 1923 року до Берліна прибула потягом пані Магдалина Краєвська, член правління Всеросійського кінотресту. За тиждень попрямувала до Гамбурга, а за три з половиною місяці повернулася до Москви. У цьому вояжі не було б нічого дивного, якби не одна деталь: документи пані Магдалини й мета поїздки були несправжніми.
Жінку звали Лариса Рейснер. Розвідниця (під час громадянської війни – комісар розвідзагону), більшовичка, письменниця. У кінотресті ніколи не працювала. З нею в купе їхав – теж із фальшивим паспортом – її фактичний чоловік Карл Радек, кремлівський небожитель, член ЦК РКП(б). Перетинаючи кордон, вони вдавали, що не знайомі.
Ще в серпні за рішенням Політбюро утворився комітет із підготовки повстання в Німеччині – владу мала захопити тамтешня компартія. Радека призначили головою комітету. Москва розробила план мобілізації Червоної армії для надання допомоги повсталому німецькому пролетаріату – збиралися надіслати 20 дивізій. Відповідальним за фінансування заколоту був Микола Крестинський, радянський амбасадор у Берліні.
Радек їхав керувати революцією. А Рейснер, яка вільно володіла німецькою (етнічна німкеня), мала надсилати для газет “Красная звезда”та “Известия”кореспонденції про перебіг подій. Її репортажі побачили світ на сторінках згаданих видань (звичайно, про присутність Радека чи роль Крестинського – ані слова), але путч провалився: за три дні був придушений владою.
Правдоподібно, німецька таємна поліція виявила “руку Москви” в спробі державного перевороту. Тому в Кремлі вирішили подати свою версію тих подій як художню кінострічку. А за основу взяти репортажі Рейснер, які 1924 року вийшли окремою книжкою під назвою “Гамбург на барикадах”.
Сценарій замовили Серафимі Шрайбер, яка не була письменницею чи сценаристкою. Вагоміше для влади, що вона – революціонерка, член більшовицької партії з 1908 року. Тобто носій “правильних” поглядів. Це було типове кадрове рішення, коли йшлося про революційну тематику. Наприклад, сценарій фільму про революцію 1905 року, що потім став “Панцерником «Потьомкіним»”, замовили Ніні Агаджановій, яка до цього не стикалася з кінематографом, але перебувала в партії Леніна з 1907 року, мала арешти за революційну діяльність.
Отже, сценарій Серафими Шрайбер “Гамбург” навесні 1925-го потрапив на стіл до редактора ВУФКУ Юрія Яновського. Попри важливість теми (революція), її оригінальність (про це повстання не було кінострічок) та актуальність (йдеться про нещодавні події), сценарій мав величезну ваду – доволі схематичний сюжет.
Річ у тім, що сім гамбурзьких репортажів Лариси Рейснер не складалися в цілісну історію, не мали головного героя. Вони лише добре описували пропоновані обставини – атмосферу Гамбурга напередодні заколоту, побут робітничих кварталів.
Головним героєм Шрайбер зробила вигаданого очільника повстання Нільса Унгера. Під його керівництвом робітники захоплюють міський арсенал, озброюються й мужньо борються з урядовим військом, але програють. Унгер ув’язнений. У фіналі він тікає й закликає городян зберігати здобуту в арсеналі зброю – ще знадобиться.
Яновський почав правити сценарій, додаючи нові сюжетні лінії, сцени, дійових осіб, і зрештою став повноцінним співавтором. У листопаді 1925-го журнал “Кіно” повідомив: “Прийнято до постановки «Гамбург», сценарій С. Шрайбер і Ю. Яновського”.
Оскільки йшлося про зображення закордонного життя – таке ВУФКУ робило вперше! – режисером призначили Володимира Балюзека, який замолоду навчався в Мюнхені, відтак упродовж восьми років працював у Парижі, Белграді, Відні, Лондоні. Також на ключові позиції запросили німецьких кінематографістів – оператора Йозефа Рону, художника-постановника Генріха Байзенгерца, освітлювача Карла Фрака. Головну роль довірили Георгієві Спранце.
Інших персонажів грали українські актори: Ксана Западна (дружина головного героя), Костянтин Гарін (зрадник), Іван Замичковський (робітник), Олександр Чуверов (слідчий), Аркадій Мальський (шпик), Матвій Ляров (соціал-демократ), Микола Надемський (детектив) тощо. Заради максимальної правдивості стрічки типажі для епізодів та масовки вибирали в німецькій секції Одеської партшколи, в інтернаціональному клубі, у німецьких колоніях на Півдні України.
“Почато знімати великий фільм «Гамбург» (повстання гамбурзьких робітників 1923 року)”, – повідомив у січні 1926-го журнал “Кіно”. А за кілька місяців, навесні, Яновського призначили художнім (тобто головним) редактором Одеської кінофабрики. “Мою появу на фабриці мало хто помітив, – іронізував у романі «Майстер корабля». – Хіба що щирі читачі директорських наказів прочитали другого дня, що «такого-то зараховується на посаду художнього редактора фабрики»”. Під “крилом” Яновського опинився і фільм за його із Серафимою Шрайбер сценарієм.
Гамбурзькі корабельні, порт і заводи зняли в Миколаєві. Натомість квартали Гамбурга з барикадами повстанців, божевільню, судову залу художник Байзенгерц збудував на території Одеської кінофабрики, ретельно відтворивши найдрібніші деталі. Окрім того, оператор Рона, фільмуючи сцену суду над головним героєм, застосував новий метод знімання декорацій, намальованих на склі – уперше в СРСР.
У середині літа фільм був завершений. Режисера Балюзека рішенням ВУФКУ від 21 липня звільнили з Одеської кінофабрики і скерували на Ялтинську. У серпні журнал “Кіно” повідомив, що прем’єра стрічки відбудеться у вересні. Але, схоже, щось у картині довелося виправляти, адже фактично “Гамбург” вийшов на екрани тільки 16 листопада 1926-го.
Фільм мав не лише глядацький успіх, але – що трапляється рідше – дістав схвальні оцінки кінокритиків. Зокрема, і вередливих московських, які українські фільми хвалили тільки у виняткових випадках. “Новий грандіозний фільм ВУФКУ”– так рекламували стрічку українському глядачеві. “Грандиозный художественный боевик” – так подавали в Росії.
Подив російського глядача якістю української кінопродукції найточніше сформулював Ізмаїл Уразов у журналі “Кино-Фронт”: “Якби картина не мала марки ВУФКУ, ми були б твердо впевнені, що вона зроблена в Німеччині, що це німецький бойовик”.
