Ознаки культур-більшовизму

Алергічна реакція українців на все російське зрозуміла і виправдана. Однак, культурна людина мусить панувати над своїми реакціями, бо алергія має властивість розширюватися на щораз більшу кількість подразників – починається все з інтенсивних алергенів, а потім переходить і на більш нейтральні. Так і ми почали з того, що «хороших росіян не буває», потім почали здавати на макулатуру російські книжки, далі пішли в атаку на «колективного Булгакова», а тепер вже дійшли й до спроб цькування Юрія Андруховича. Що ж, ми в цьому ані не перші, ані не унікальні. Проблема в тому, що це ж тільки початки.

Гнів, викликаний агресією ворога, і стрес, викликаний його злочинами, підчас війни потрібні – вони консолідують нас до спільної оборони, до рішучої боротьби. Але це погані радники, коли йдеться про тенденції й процеси, котрі принесуть ефекти значно пізніше. Оцінюючи свої вчинки й ініціативи сьогодні, нам варто їх співвідносити з тим, що вже було в історії за подібних обставин – адже ми не перші воюємо й страждаємо від дикого ворога.

Для більшості з нас хороших росіян вже справді не буде, але тим неменше комусь від нашого імені доведеться розмовляти з росіянами про правила співіснування, бо Росія навіть при найоптимістичнішому варіанті нашої перемоги нікуди не зникне. Доведеться спілкуватися і на міжнародних форумах – конференціях, засіданнях, фестивалях і т.д. – бо якщо ми відмовлятимемось від участі в таких заходах, то там просто будуть говорити з росіянами про нас, але без нас. Ми можемо «канселити» росіян і російське лише на своїй території – світ на це не підписувався і не погодиться.

При ентузіастичному здаванні російських книжок на макулатуру варто пам’ятати, що ця традиція має у цивілізованому світі погані конотації: гітлерівці палили публічно книжки неугодних авторів і більшовики вичищали бібліотеки від «ворожою» літератури. Так українські комуністи нищили твори авторів «розстріляного відродження», а потім і дисидентів з покоління 60-ків. Але є тут ще й прагматичний аспект. Радянський Союз видавав російською багато корисних книжок – наукових, довідкових, перекладних зі світової класики – у велетенських накладах. Коли ми їх зараз викидаємо і не здатні замінити україномовними книжками, то просто суттєво скорочуємо можливість українцям дістатися до потрібної інформації, що міститься у цих книжках.

І ще щодо відмови від вивчення російської культури чи літератури загалом. Українські культурні діячі не знайомі з творами Булгакова чи Достоєвського навряд чи викличуть до себе повагу у європейських чи американських колег. Одна справа – це їхні музеї чи пам’ятники в українських містах, а інша – це їхні всесвітньої слави твори. Українська література в даний момент нездатна створити російській серйозну конкуренцію на міжнародній культурній арені.

Та й нам не так легко без неї обійтися… От мені, наприклад, зараз важко знайти в творах українських авторів персонажів на означення тих, хто атакує Юрія Андруховича. А з того ж Булгакова – будь-ласка – тут тобі і швондєри і шарікови, та й інші довкола-літературні дамочки. Булгаков не любив українців, кажете. Мабуть так, але більшовиків він ненавидів ще більше. Тому шкода, що такі персонажі «ожили» зараз і в нашому дискурсі про те, чи мав моральне право український письменник дискутувати з російським на літературному фестивалі в Європі, чи ні. Дискусія сама по-собі потрібна і корисна, але її оцей шаріковський тон є абсолютно неприпустимий. Це той випадок, як писав вже зацитований мною «до дірок» івано-франківський поет Славко Довган: «Не від того я помру, що на світі буде война. А від того, що вона мого вірша недостойна».

Надіюсь, що ми зараз захищаємо Україну від дикої східної сатрапії не для того, щоб завтра жити у більшовицькій державі. Я в такій вже пожив і більше не хочу.