By 
Тут один любитель культурологічних дискусій на фейсбуці запропонував з’ясувати, у чому все-таки полягає головне протистояння цієї війни.Відповіді на це запитання були напрочуд різноманітними. Ну звісно ж, політично підковані відразу сказали, що головним є протистояння свободи й деспотії. Відтак вони згадали лад і хаос, цивілізацію і варварство, минуле й майбутнє, ресентимент і підприємливість, прагматизм і параною.
Мені з усього цього найбільше сподобалося про ресентимент. Маю переконання, що на північному сході з Україною сусідить царство хворобливої народної заздрості до чужого успіху. Але ж і саме явище ресентименту має історичний фундамент.
Душне й жорстке общинне життя, законсервоване на довгі століття паразитарною бюрократією, воленс-ноленс породило монструозну і, як на мій смак, гранично бридку форму колективізму. Якщо розібратися, головне протистояння війни є за гамбурзьким рахунком протистоянням колективізму й індивідуалізму.
Водночас, зрозуміло, сучасна українська цивілізація не є взірцем суспільного втілення індивідуалістичної парадигми. Аж ніяк. Та й махрового ресентименту в нас удосталь. Проте саме Україні випала роль того айсберга, що опинився на історичному маршруті глобального дискурсу общинних і ображених.
Колективізм як суспільна парадигма має довгу історію. Таку довгу, що її світанок треба шукати навіть не в димних печерах первісних людей, а десь у тому банановому Едемі, де волохатий Адам спокушав не менш волохату Єву. Те, що колективна настанова пережила епохи й держави, є наслідком могутньої інерції стадності, міцно вмонтованої не лише у свідоме, але й у підсвідоме кожного homo sapiens.
Ми всі вийшли з такої собі “колективістської колиски”. Пересічна людина прагне психічного комфорту, розуміння від довколишніх, теплих стосунків зі співробітниками та доброзичливості начальника. За радянських часів це з марксистською відвертістю називалося “бути колективістом”. Такий собі негласний договір: ти робиш так, як усі, а ті “всі” вважають тебе “своїм” чи принаймні “нормальним”.
Радянські часи давно в минулому, але пропозиція колективності як нормальності й далі є в Україні. Уже не домінує, як у Росії, проте фронтально себе маніфестує.
У цій пропозиції, як знає кожний індивідуаліст, криється пастка. Негласний договір про лояльність до колективу, на перший погляд, дуже вигідний. Людина начебто докладає мінімум зусиль (бо бути таким, “як усі”, фактично неважко), зате уникає сварок, береже нерви й час для чогось більш важливого, аніж щоденна конфліктна напруга.
Проте бути таким, “як усі”, – це, по суті, бути ніким. Вважатися та почуватися ситуативною порожнечею. Соціальним модулем без справжнього імені й навіть без справжнього номера. Що досконалішим є маскування під “свого”, то менше права на прояв самобутності. Адже будь-яка самобутність дратує довколишніх і створює онтологічний (а від того гранично жахливий) ризик випасти з делегованої й договірної нормальності. Випасти туди, де треба забути про шаблони й мислити, що є нестерпним для соціального модуля. Нестерпнішим за щоденне колективне ґвалтування.
Навколо нас і досі неозоре море особистостей, які колись уклали негласну угоду із суспільством і крок за кроком, непомітно для себе втратили самобутність. Але між нами й Росією є принципова різниця. Російська “глибинна культура” (общинна, колгоспна, табірна, батальйонна) не бачить, не передбачає й не визнає жодної прийнятної альтернативи цьому договорові. Українська ментальна матриця тримає в колективній пам’яті степову вольницю давніх військових каст. Російська культура історично звужена парадигмою служіння. Українська долає це коло анархічною настановою “сам собі пан”.
У російському комунікативному просторі, не лише в стрижневій культурі, парадигма служіння є завжди й усюди. Наскрізний позитивний образ регулярної соціальної одиниці – людина служива. Навіть у казках хтонічні сили перемагає не лицар, не добрий маг і не відзначений фортуною підліток, а солдат, який до того ж не має кастових ознак воїна, зокрема не керується поняттям честі або кастовим кодексом. Він перемагає відьом і чудовиськ “смекалкой”, набором тактичних прийомів і вмінь, набутих під час солдатської служби, тобто в низовій ланці ієрархічної спільноти.
Мало хто з культурологів помічав, що предметом граничної ідеалізації з боку російського народництва є не “хлебопашец”, а солдат, рекрут. Общинна людина, яку колективізм мілітаристського типу перепризначує на служіння, відірвана від будь-якої економічної корисності. Якщо традиційна українська самобутність, тяжіючи до хутірської окремості, ще так-сяк мириться з общинністю (бо така біда на світі), то солдатського служіння вона й на дух не сприймає. Не бачить у ньому жодного сенсу. Зокрема, і кастового.
Для української самобутності солдат (москаль) – картонна фігура. Той безіменний і безлокусний тип людини, який несе в собі “хаос беззмістовності”, хитро виправданий служінням. Москаль завжди дурить. І не тому, що він хитрий від природи, а тому, що в його буттєвому позиціюванні немає нічого природного (себто “чесного”). Він є лише частиною складного та відірваного від людських потреб соціального агрегату, що перетворює органічних і самодостатніх представників рільницької касти на дармоїдів в уніформі, механічно залежних від владної волі.
Стрижнева російська культура принципово відмовляється бачити цю очевидну для українського ока неприродність солдата як “делегованого вояка”, механічного замінника справжнього воїна з відповідної касти. Стрижнева російська культура розцвічує російського (радянського) солдата всіма барвами осмисленої та героїчної людськості. Заперечує жах озброєного стада, що його описав Астаф’єв у романі “Прокляті й убиті”. Обтанцьовує рафіновано літературних “тьоркіних” і відвертається від правди про озброєних ресентименталів, готових вбивати тих, хто живе інакше (і заможніше), лише за те, що вони живуть інакше (і заможніше).
Саме з непримиренності українського прагматично-анархічного індивідуалізму до російського колективізму служивого типу зародилося та розвилося головне протистояння цієї війни. Його, звісно ж, можна назвати протистоянням свободи та деспотії. Але треба розуміти, що це не конфлікт теорій чи ідеологій, інституцій і соціально-політичних систем. Це протистояння глибше, воно закорінене в історичному й ментальному ґрунті, воно спричинило фронтальне прагнення імперських еліт і російського “глибинного народу” (а не лише путінської деспотії) знищити саму українську ідентичність.
Дехто через свою простоту вважає це протистояння етнічним конфліктом. На щастя, сучасну війну ідентичностей, війну людей за право бути собою майже неможливо спростити до протистояння етносів і племінних розборок. Тим більше, що маркери походження в цій війні нічого не означають. Це війна тих дорослих, хто внутрішньо відчуває себе незалежною особистістю, з тими дорослими, хто хоче злитися з неозорим, теплим і керованим стадом під назвою “один народ”.
Не більше, але й не менше.
