By 
Політична амбівалентність[1], тобто заяви про одночасну можливість двох протилежних політичних явищ, наприклад – зниження податків та збільшення державних видатків – на практиці втілюється в популізм.
На тлі зміни державного керівництва політична амбівалентність є однією із характерних рис сучасного суспільства. Наприклад, понад 50% українців вважають, що країні потрібно одночасно поглиблювати співпрацю із НАТО та ЄС, і з Росією та країнами СНД.
У ситуації з Росією виникає геоекономічна амбівалентність: з одного боку, необхідність економічного співробітництва стимулює зближення двох держав, але з іншого – процес гальмується претензіями РФ на гегемонію в пострадянському просторі. До того ж росіяни вважають себе великодержавною нацією, а от українців – вторинним, меншовартісним, нездатним до самостійних політичних дій етносом. Відмову українців від телурократії[2] вони трактують як державницьку неспроможність.
Скажімо відверто, з Росією щось “не так” уже не одну сотню років. І мова тут не про те, добре це чи ні, – комусь здається, що росіяни цілком даремно відхиляються від шляху розвитку “цивілізованих” країн, інші ж вважають, що саме російське суспільство залишається зразком, на який варто рівнятися, – а про те, що відчуття дисонансу стає все виразнішим. Розповім чому.
По-перше, минуле Росії – це історія фронтирного суспільства, розташованого на стику культур і цивілізацій, що будувало свою ідентичність на основі послідовного прийняття та засвоєння різних культурних і соціальних традицій. Запозичені практики приймалися непросто, але найчастіше до того часу, коли їхнє засвоєння завершувалося, навколишній світ до невпізнання змінювався, і російське суспільство починало сприймати себе як носія чогось такого, чого іншим цивілізаціям не вдалося зберегти. Гра росіян у виняткову унікальність їхнього державного утворення так і не зменшила обертів, що мало фатальні наслідки як для зовнішнього світу, так і для Росії. По-друге, суттєвий дефіцит внутрішніх джерел розвитку впродовж століть успішно компенсувався численними запозиченнями, загарбаннями та крадіжками. Однак цей механізм постійно продукував консерватизм, поєднаний з відчуттям винятковості, що виступало природною “захисною реакцією”, надаючи суспільству стійкість і рівновагу. І як би Росія не примножувалася територіально, вона не розширювалася ментально й ідеологічно, не породжувала універсальних теорій і кодифікованих норм, прагнула не так дати світові щось нове, як не допустити втрати того, що надбала раніше.
Разом із перетворенням Росії на одну із наймогутніших держав у неї почало утверджуватися відчуття “позитивної винятковості”. Унаслідок цього в Москви виникло зневажливо-гордовите ставлення до решти світу, що дозволяло не звертати увагу на низку власних проблем. Однак навіть у часи найвищого успіху Росія залишалася самотньою: її оточували лише союзники, раніше підкорені військовою силою, або ж клієнтели, яких вона утримувала. Навіть імператор Олександр III говорив про те, що Росія має лише двох вірних союзників – армію і флот. Щоби привернути до себе загальну увагу, “окремішній” країні необхідні одвічні “спецзасоби” – сила або гроші, а краще й те, й інше. Попри численні проблеми розвитку, така модель досі дозволяє російському суспільству перебувати у відносній гармонії із собою.З іншого боку, ізольованість Росії (зумовлену часом зовнішніми обставинами, часом – її власним вибором) цілком по-іншому сприймали за кордоном.
Наприклад, у Західній Європі Московію вважали не так унікальною, як відсталою країною, або ж такою, що йде неправильним шляхом розвитку. Таке відчуття політичної амбівалентності перманентно зміцнювалося впродовж останніх 200 років – відтоді, як в Європі почала формуватися перша універсальна соціальна доктрина, що ґрунтується на ідеях права, власності, особистої свободи і збалансованості інтересів людини і держави. Звісно, ні та доктрина, ні економічні успіхи європейських народів не могли стати підставою для того, аби віднести Росію до “відсталих” держав, – росіяни зробили це власноруч разом зі своїм політикумом
[1] Амбівалентність (від лат. ambo – обидва і valentia – сила, міць) – неузгодженість, суперечливість у ставленні до чогось; одночасна наявність двох протилежних почуттів, бажань.
[2] Телурократія – тип цивілізації або форма сучасної держави, у якій усе економічне, політичне й культурне життя внаслідок географічного розташування зосереджується на діяльності, що пов’язана з сушею.
Використання матеріалів «Matrix-divergent» дозволяється за умови посилання на «matrix-info.com».
Для інтернет-видань обов’язкове зазначення автора публікації та пряме, відкрите для пошукових систем гіперпосилання у першому абзаці на конкретний матеріал.
Думки, викладені у публікаціях, відображають позицію їх авторів. Відповідальність за достовірність фактів, цитат, власних назв та інших відомостей несуть автори. Редакція може не погоджуватись із думкою авторів публікацій.
